Згубитися в Карпатах

Автор: Яна Опарій

Час на прочитання: 5 хвилин

У категорії: Stories з України


Читать на русском

Я знала, що ми виберемося, тільки не могла передбачити протягом скількох годин, а, може, навіть днів. Забагато дерев, нелюдських слідів і жодного маршруту.

“Пригоди – це добре” – зачасту такий аргумент ніколи моїми знайомими не сприймається добре, коли попадаємо в якусь халепу, але цього разу прокотив.

Підйом на Говерлу. Фото автора

Після двох днів простої ходьби по Карпатам ставало нудно. Ну, добре, не простої. Скажімо, незбуджуючої ходьби, ставало нудно. Тому треба було заблукати. Хоч у плани це не входило.

У похід я пішла зі знайомими й колегами. Група налічувала близько тридцяти людей.
Після спуску з Говерли наш маршрут пролягав до озера “Несамовитого”, куди йти хотіли не всі, але мусили, бо ми їх групою охочих змотивували.
Ішли вузькою стежкою, узбіжжям одного з пагорбів. Тяглися довгою змійкою одне за одним.
“Я піду води наберу, а ви йдіть прямо до кам’яного стовчика”, – каже нам гід, не підозрюючи, як помилку робить.
І побрели усі. Дійшли до кам’яного стовпчика. І відчуваю, що знаю, куди далі йти. Відчуваю, бо рік тому була на цьому озері й пагорб здався мені дуже знайомим.
“Здається, його треба зліва обійти й там буде озеро. Піду перевірю” – героїчно пішла шукати озеро й вже не повернулася.

Іду й іду, іду й іду. А радіус пагорба виявився набагато більший, ніж я думала. Найбільше побоювалася цих дивних м’яких кущів під

Карпати 1.06.2017. Фото автора

ногами, схожих на мочалки, які після твоєї стопи знову здобували початкової форми. Відчуття, наче звідти, от-от, і хтось поцілує тебе в ногу.

“Невже стежка за рік заросла? Та ні, думаю, люди ж до озера за цей час ходили. Мабуть, не цей, а наступний пагорб треба зліва обходити”. Зайшла я далеко, коли побачила сосновий бір заввишки мого росту, зупинилася й вирішила, що треба повертатись.
Повертаюсь – і бачу, що четверо наших слідують за мною.
“От блін. Як би їм так сказати…”
– Куди далі? – підійшла Віра. По ній було видно, що збиралася дівчина на озеро й прямувала за мною, щоб його швидше побачити.
Підтягнулося ще троє хлопців.
– Ми йдемо неправильно. Це не стежка до озера… – і усміхаюсь. Подіяло.
Телефонного зв’язку не було, спочатку працювала рація, і ми хоч якось тримали зв’язок з групою, а потім і той згубився. У сосновий бір не ризикнули пірнути, щоб не згубити одне одного. Тож ідею з озером ми залишили й почали шукати, як вийти до населеного пункту, або ж хоч на якийсь маршрут, в ідеалі – до бази відпочинку, звідки ми ввечері о восьмій мали відправлятися додому.
На годиннику близько другої. Коли дивишся на цей пагорб, на ці соснові бори, на цей крутий спуск без жодної стежки, здається, що часу взагалі немає і йти доведеться багато.
Тривав сезон кабанів і зміїв, блукати непрокладеними маршрутами було небезпечно. Так казав у перший день гід. Те, що треба для тих, хто згубився. І ми пішли.
Вирішили спускатися до підніжжя будь-як, тільки б встигнути до заходу сонця. Їхали на наплічниках, падали, вставали, Андрій забив ногу об каміння, сповзали по гіллям. Стало мокро, почалася річка, йшли довго по річці, взуття вологе, уста обпалені сонцем, ніс, щоки… Хочеться пити, зупиняємось, п’ємо недовго, ноги починають слабнути.
– А намет у когось є? – хтось із хлопців починав зневірюватися.
– Так, – озвався Андрій.
– А що по їжі?
– Палка ковбаси, хліб і батончики.
– Добу протягнемо.
Адреналіну додавали сліди кабанів в соснах. Ішла й уявляла картини з фільму “Виживший”. Кожного разу відхиляєш гілку сосни в небажанні зустріти щось хрокаюче. (Ми блукаючі на відео)
Ходили години три, поки не натрапили на протоптану стежку. По ній вийшли на маршрут і вдалині побачили людей.
– Алілуя!

На річці біля бази відпочинку. Фото автора

От воно щастя – бачити людей після довгої прогулянки диким лісом.

Почала працювати рація. Ще годину – і ми були вже на базі відпочинку, де довго чекали на всіх. Купалися, пили медовуху, і згадували нашу трешову пригоду. Незважаючи на втому, усі були задоволені походом, і нічого, що на озеро ми так і не потрапили, нам зустрічалися інші чуда природи.


Виокремила кілька правил на випадок, коли губишся в горах.

1. Радити не панікувати – це безглуздо, бо часто паніка бере вверх. Тому раджу панікувати, але в міру, тоді мізки виходять з режиму релаксу й провокують правильні дії.

2. Не критикувати думку одне одного. Найдрібніша ідея може виявитися найціннішою.

3. Спускатися до підніжжя й рухатися вздовж річки, якщо такий варіант існує, але згори розгледіти, в якому напрямку йти далі.

4. Пити воду, не знімати головного убору. Бо, як не кабани, так сонячний упал.

5. Ступати обережно й бажано перевдягти довгі штани, щоб не так боляче було прогулюватися.


Але найкраща порада для тих, хто боїться гір, – не відлучатися від групи, а якщо й відлучатися, то тільки з правильними людьми. Мені безмежно пощастило згубитися з людьми, які були в походах і не вміють нити. Жодного разу ніхто нікого не дорікнув, тільки прозвали Яною Сусанівною.
Тепер ми можемо продати цікавий маршрут, якщо вам набридли типові туристичні походи з підняттям на Говерлу й Петрос.