Українка з Малаги

Автор: Яна Опарій

Час на прочитання: 7 хвилин

У категорії: Stories з Європи


Якби мене запитали, чому мій вибір під час автостопу пав на Малагу? Я б зістрибнула з теми, бо відповіді я реально не знаю. 
Порадили знайомі, які там були, – ні.  Бачила фільм чи читала книгу про Малагу – ні. Було близько й лягало в плани – аж ніяк. Навіть сон не снився, що туди треба їхати. Це я вже потім зрозуміла, що я мала там бути, щоб навчитися танцювати іспанське фламенко.

Приїхала в Малагу. Фото автора

Чесно кажучи, уявляла щось набагато менше й тихіше, а тут на тобі, бонус, місто виявилося курортним. Історичні місця, музеї, парки й нічні клуби. Тут народився засновник кубізму Пабло Пікассо, тут проходить багато художніх виставок і експозицій, і, як пізніше дізналася, Малага вважається містом мистецтв.

Щойно приїхавши, на вокзалі я познайомилася з українкою, жінкою близько п’ятдесяти років (на вигляд). Вона була гарно одягнута, з пофарбованим білим волоссям, парфумами, спокійною манерою спілкування. Майже нічого її не видавало. Окрім усмішки, аж вкрай української, такої щирої. Жінка родом із Західної України, та корні має в багатьох країнах світу, от, скажімо, бабця її народилася в Польщі.
На початку розмова якось не задавалася, бо я щось казала, а вона мовчала. І на диво мене це не лякало, а навпаки – подобалося. Може, через те, що тиждень автостопу майже ні з ким українською не говорила. Я розповіла трохи про себе, що Яною звусь, що подорожую автостопом, що живу зараз в Польщі, і що шукаю дешеві хостели або кемпінги.
“Пані Милість” одразу запросила мене до себе в гості й дозволила залишитися, на скільки захочу.
“Аби не журналістська конференція в Гданську, де я маю бути через два дні, я б залишилася тут назавжди”
– думала я, їдучи вже в автобусі з моєю новою знайомою, і споглядаючи на море… Синє й безкрає.
Колись засікала, на скільки часу можу завтичити на море, ні про що не думаючи. 52 хвилини! Якщо знайдуться такі, що поб’ють мій рекорд, повідомте, пліз. Неабияк цікаво.
Жила моя героїня з іспанцем. Хоч були вони неодружені, але жили в мирі й злогоді, як каже сама.
Джозе працював до пізньої години, тому ми мали з нею час посидіти на балконі з видом на море й побазікати по душам.
Нарешті вона розговорилася, мабуть, теж назбиралося, а, може, то келих вина подіяв. Почала з любовних історій, та у жінок розмови з цього починаються й закінчуються. З Джозе “Пані Милість” познайомилася в одній канторі. Він займав якусь керуючу посаду, а вона там прибирала. Прибирала та й прибирала, поки не запросив на побачення.
“Якось він дочекався, поки я закінчу роботу, в офісі вже нікого не було, і запропонував підвезти. Я зовсім не знала іспанської, бо серед українок, з якими разом працювали, вивчити іноземну мову нереально. Тому на першому побаченні ми з Джозе практично не розмовляли. Пізніше змушувала себе осилити іспанську, і так потроху навчилася”.
Джозе має кількох дітей від першої жінки, довго був самотнім, поки не побачив біловолосу українку. З тих пір сім років живуть разом, встиг навіть познайомитися з сім’єю коханої й побувати в Україні.
Жінка переїхала до Малаги близько десяти років тому.
“Тут добре, спокійно. Ніякої бюрократії. В Україні я працювала вчителькою. Ти ж знаєш, яка там мізерна зарплатня? Шістсот гривень тоді платили, а діти почали одружуватися, треба було їхати заробляти на весілля”
– вона говорила не сумно, не радісно, а була якась на диво спокійна й стримана, наче сприймала це, як належне.
Очі почали мокріти, коли заговорила за дітей.
“Часами хочеться додому, бо там мої діти й онуки. Бачитися доводиться рідко, коли назбираю їм на поїздку до мене. Щоб усі четверо приїхали й пожили тут хоч місяць, треба мені довго прибирати. Добре, що є вже контакти й місця, де точно заплатять”.
Така рідність відчувалася в той вечір. Так буває, коли зустрічаєш заробітчан закордоном. Не завжди, але зачасту. Купа тем збирається для розмов: “як сюди потрапили?”, “а чи багато тут українців?”, “а чи часто буваєте вдома?”, “а добре платять?” Купа думок про це все, еміграційне, зрадницьке й підступне. Купа філософії й незнайдених відповідей. За такими бесідами час летить непомітно.
Та найцікавіше почалося, коли я познайомилася з Джозе, чоловіком типово іспанської зовнішності, але з типово українським пузиком. Оскільки він не знав англійської, а я – іспанської, ми одне одному просто усміхалися. І, здається, добре порозумілися.
Джозе тримав свій паб-кабаре. Нам з моєю новою знайомою можна було там робити все, що завгодно. Тож ми не зволікали й пішли робити все, що завгодно, того ж вечора.
У барі кожних вихідних збиралися Джозеві друзі, грали на гитарі, випивали, щось під’їдали.
Джозе познайомив мене з усіма, підійшов і щось сказав товаришу на вухо, зазвучала знайома музика, а Джозе вивів мене на сцену, почав танцювати й показувати, щоб я повторювала. Ну і понеслось! Це мало бути іспанське фламенко, якби в ньому не брала участь Яна. А так, це більше нагадувало стукіт конних підков.

Джозе і Яна в кабаре. Фото автора

Щоб не дуже лажати, я додавала рухів з українського народного танцю. Вийшло, чесно кажучи, не дуже, зате публіку посмішили.

Усі повернулися додому щасливі, тому наступного дня ввечері аж ніяк не хотілося їхати.
Ранок почався зі свіжих фруктів, а не кави, як завжди. Настрій сприяв довгій і пізнавальній прогулянці.
Джозе поїхав на роботу, а моя рятувальниця теж збиралася не на вчительську роботу. Я зібрала речі й вийшла разом з нею.

Римський театр у Малазі. Фото автора

Була сьома ранку й місто тільки прокидалося. Сонце підіймалося над морем. Хотілося спати, та сонливість, як і рукою зняло, коли я опинилася в центрі Малаги. Кажуть, майже всю архітектуру тут було знесено й побудовано сучасну, але деякі старовинні місця залишилися. Наприклад, римський театр, який будувальники знайшли під новою побудовою в 1960-ому, після чого новострій прибрали й почали розкопки. І докопалися до театру.

По дорозі до театру я зустріла веселих іспанських хлопців, які просто гуляли в одязі з гитарою й співали пісень. Людей з гитарою в Малазі на кожному кроці (див. фото в галереї).

Багато квітів і пальм. Не можна не помітити фруктів прямо на деревах. Не можна й не помітити весілля, яке відбувалося на моєму вигаданому маршруті.

Іспанське весілля – сама скромність. Якраз, коли я проходила повз, вітали молодят. Без особливих обіймів, обережно тисли руки й цілували в

Іспанське весілля. Фото автора

щічки. З молодятами я погарячкувалася, бо виглядали вони років на шістдесят, але кохання не знає віку. Гості були сумнуваті. Так і хотілося розвеселити їх тусовку. Я ж тепер уміла танцювати фламенко.

Далі я побачила Церкву Святого Серця. Далі – величезний порт, яким славиться Малага. А далі – вокзал, з якого я їхала далі до Барселони, в якій вперше відчула страх за весь час автостопу, починаючи з Лісабону.
До Барселони я теж збиралася автостопом, але Джозе ще вчора, не запитуючи в мене, купив квиток, покричав щось іспанською, я нічого не зрозуміла, але чомусь, здається, він був незадоволений моєю ідеєю автостопу.
“Пані Милість” знала, о котрій я їду. Тож проводжати мене вони прийшли вдвох. Ледь встигли. Обіймали, як рідну. Було б шкода наостанок не побачити цих людей, бо, може, востаннє.
В автобусі ще дуже довго думала, а, якби я її не зустріла, куди б і на чому я зараз їхала?