У Венецію треба їхати в лютому

Автор: Яна Опарій

Час на прочитання: 5 хвилин

У категорії: Stories з Європи


Тим, хто спить до обіду, не пощастило. Нічого страшного, просто скрізь усе найцікавіше відбувається зранку. Наприклад, о шостій ранку можна побачити, як перевдягається Юлій Цезар.

Ранок на площі Сан-Марко.Фото автора

Сонце щойно піднялося з-за Альп і на площі Сан-Марко з’явилися друзі Цезара – Фігаро, Чарлі Чаплін, Клеопатра й король мавп. Вони не фотографувалися зі зграєю вкрай відкормлених голубів, а з піднятими головами прогулювалися центром затонулого міста. Клеопатра почухувала обличчя, намацуючи його в трьохшаровому гримі, а Чарлі, здається, розповідав анекдоти.

Початок карнавалу. Фото автора

Я вилізла з катеру й оглянула поки що оголену площу Сан-Марко, де через кілька годин почнеться одна з наймасштабніших подій року не тільки у Венеції, а у світі. Калюжі майже висохли, а ще вчора тут було по коліна води. Усі ходили в гумових чоботях, вичерпували воду з вулиць після чергового потопу. А зараз – лише мокрі сліди щомісячної біди венеціанців.

Венеціанський карнавал – поле фантазій для фотографів і серпантин творчості для журналістів!

Кожного року в лютому тут збирається народ з усього світу.
Традиція на зразок української Масляни – проводжають зиму, зустрічають весну, святкують приближення урожаю.

Останній раз подібне скупчення людей в костюмах я бачила в дитячому садку на Новий рік. Тільки у Венеції у сто разів костюмованих більше, і жінки в солідніших за сніжинок і цукерок вбраннях.

До карнавалу учасники готуються за рік. Реєструються, платять внесок, вибирають образ і шиють наряд. Щоб перемогти в конкурсі, він має бути оригінальним, яскравим, з дорогої тканини й цікавою презентацією.
Карнавал триває близько двох тижнів з середини лютого, тому всі встигають покрасуватися.

Учасники карнавалу у Венеції. Фото автора

Такі, як я, хто не претендує на головні призи, може придбати лише маску.
Їх тут на кожному кроці огого.
Щось у цих масках є таємне й міфічне. Наче відкривають тебе справжнього, до нині тобі ще незнайомого. Хочеться вдягти ту маску, нирнути в юрбу й забути про те, хто ти й що тобі від цього світу потрібно.

Маска, куплена у Венеції. Фото автора

Завдяки  Венеціанському карнавалу-2013 я вперше потрапила в Європу. Перша поїздка в Європу – така ж інтимна й незабутня, як усе перше. Це тоді, коли фотографуєш підстрижене дерево, розмальоване вікно, двері, людину на велосипеді, людину з собачкою, кожну купюру місцевої валюти, каву в Старбаксі, саму будівлю Старбаксу, ніс, руки, ноги іноземців, кожну виліплену тварину на мармурі. Ззаду й спереду. У твоєму альбомі з’являється півтори тисячі фотографій, які через п’ять років будеш видаляти, аби збільшити пам’ять в комп’ютері, і залишиш лише двадцять.

Окуляри, куплені в Італії. Фото автора

Під час першої поїздки в Європу постійно конвертуєш цінники. В усьому собі відмовляєш, бо в гривнях дорого, бо твоя стипендія ніщебродська, і ти її рік відкладала, щоб сюди поїхати. Таки дозволяєш собі купити окуляри, нехай китайські, але все життя згадуватимеш, що купила в Італії, і при нагоді наголошувати на це одногрупникам, коли казатимуть “кльові очєчі”.

Якщо гуляти по Венеції з картою, на тебе дивитимуться, як на дурня. Тут вона не потрібна, перед кожним поворотом має зберігатися ефект несподіванки. Бродила я вузькими вуличками довго, поки не натрапила на Собор Святого Марка. І тут затрималася. Вражаюче. Архітектура святих місць – моя слабкість. Чи ззовні, чи всередині будівлі в мене відключається свідомість на годину, а то й більше.

Стоїш під базилікою, а навколо вода. Куди не глянь – вода. Обійди храм з іншого боку – там теж вода.

Собор Святого Марка. Фото автора

Якби в Києві були канали, я б добиралися додому швидше. Сіла б в гандолу, десять хвилин – і “зробіть, будь ласка, зупинку навпроти АТБ”.

Гандольєри – єдині, хто не шкодує часу на теревені. Він не обов’язково буде тебе вмовляти покататися, може просто розповідати, що він сьогодні снідав.

Чудова можливість дізнатися більше про Венецію – прибитися до групи з гідом. Що я і зробила.
Гіди бувають трьох категорій, і ця італійка не винна, що належала до групи задротів.

Гіди-задроти – думають, що туристи ніколи не читали, або не читатимуть книжок і намагаються загрузити датами, як говорить моя бабуся, імпортними словами, не орієнтовані на інтереси аудиторії, здається, ненавидять свою роботу, тараторять, “усе бігом-бігом”.

Гіди-ні про що – “за окрему плату розкажу, що тільки захочеш”. Не обов’язково правдиві історії. Люблять себе похвалити. Та довіри не викликають, бо радять більше прочитати в Інтернеті.

Гіди-професіонали – знають тонкощі культури, завжди мають в запасі не заплановані історії, з чудовим почуттям гумору, мають за мету – зробити все, щоб це місце в першу чергу запам’яталося туристам, а тоді вже власна користь.
Хто з них хто – помітно одразу.

Спальний район у Венеції. Фото автора

День у Венеції – це казка, тільки, якщо не ходити далі від центру. На карнавал мріють потрапити іноземці, а от місцевим він не такий уже й цікавий. У спальних районах люди живуть спокійним помірним життям, і їм не до карнавалів.
Діти бігають у чоботях по калюжах, і, поки в центрі пани та панянки красуються вишуканими нарядами, на мотузці під вікном сохнуть полатані дитячі футболки, не менш варті уваги.