Озеро Несамовите/ Автор: Тетяна Мазур


«Витвори уяви — це небачені в світі сполучення бачених вражень», — так писав відомий фізіолог І.Сеченов…і він мав рацію. Після багатьох мандрівок ти вже навіть не усвідомлюєш, який світ зможеш створити у власній уяві, але точно знаєш, що він складатиметься з елементів неповторної краси, що ти бачив навколо себе. Якою б не була подорож, щось назавжди залишиться від неї с тобою. Чи то яскраве фото чи непотрібний сувенір, спогад, досвід, нове знайомство чи певне місце, яке стане цитаделлю твого нового всесвіту… всесвіту, де ти захочеш в часи негараздів побути один, у спокої, у гармонії з собою.

Озеро Несамовите. Фото з інтернету

Тож, кожного року я відправляюсь на пошуки саме того місця. Міста України настільки різноманітні та неповторні, що в моєму Всесвіті вистачить місця для всіх та навіть тих, які я ще не бачила. Але, закриваючи очі після чергової мандрівки, я блукаю лабіринтами спогадів та скільки їх не було я завжди прибуваю до місця призначення, до самого серця, до тієї самої фортеці. Багато з тих, хто бував в Карпатах, мали можливість побачити її, деякі ж оминають це місце, не знаючи, що їх чекає на вершині. Чому саме воно? — Шлях, що веде до «моєї фортеці» ще один спогад, який варто пережити кожному, хто готовий відкрити своє серце горам. Тож, уважно прочитайте історію місця, куди я повертаюся знову і знов.

Фото з інтернету

Не вдаючись до імен та прізвищ, зазначу лише, що мене в час подорожі оточували різні особистості — незнайомці, друзі, наставники, хлопці та дівчата. Коли ти вирішуєш відправитись в похід, а особливо в Карпати — гарна компанія тобі не завадить. І ось, ми вже на другому тижні шляху… Звідки він почався та коли закінчиться — чи важливо це зараз? Багато пригод ми вже подолали, ще стільки ж нас очікує. День відпочинку. Озеро Несамовите. Багато хто чув, мало хто був, як от кажуть. Особливо, коли ти спиш під відкритим небом, що вкрите зірками в найкращих традиціях модного дому Dior, а вранці чуєш звук сопілки і раптом… трембіти! Сонце вже грається промінчиками на твоєму обличчі і ти гадаєш, що може бути краще… Але головне ще попереду. Невеличка групка, що зібралась за декілька годин після сніданку готова вирушати у коротку подорож в цій мандрівці. Нас попередили, щоб ми вдяглися тепліше, на що ми відповіли іронічними посмішками, адже плитка шоколаду в моїй руці вже перетворилась в какао, що так полюбляють пити діти. Натомість, лише я була вдягнена так, начебто зібралась грати в пляжний волейбол. Ми вирушили. Попереду — гора Піп Іван. «Кумедна назва», — подумали ми і вирішили весь шлях витратити на можливі її трактування. Спочатку веселі розмови, жарти, все здавалось неймовірно спокійно та легко. Гори, ще раз гори, зелені полонини, кольорові квіти, блиск сонця, що відбиває каміння — все це відкривається для тебе, зробити крок і обійняти це все, залишитись тут назавжди, а потім повернутися до реальності і зробити фото на згадку. Ми продовжували йти, насолоджуючись усіма багатствами флори та фауни рідної землі. Я мала гарний настрій, бо спекотне сонце мені подобалось аніж моїм друзям, що вдягли більше одягу чим передбачалось. Аж раптом, я відчула щось занадто велике за собою.

Тінь, що почала огортати все навколо, рухалась швидше за нашу групу, розтягнувшись на сотні метрів попереду. Я обернулась і побачила — неймовірну хмару, що передбачала біду, для всіх нас. Повертатись назад — не встигнемо. Лише вперед, де виднілась на обрії фортеця, обсерваторія Піп Івана. Ми прискорились. Хмара наздоганяла. Приємну тишу та спокій змінив вітер та холод, що пронизував усе тіло. Краплі води як кулі почали падати з неба. Нас огорнула хмара. Це було схоже на густий туман, в який ми зайшли. Я простягнула руку, кінчики пальців якої я вже ледь- ледь бачила. Мені стало страшно…і холодно! Щоб хтось не заблукав ми почали голосно співати, всі пісні, що знали, що приходили в той момент в наші голови. Ще хвилина і хмара, начебто її налякали наші голоси, полетіла вперед. Ми зітхнули. Хтось сказав, що наступного разу треба йти повільно, але дуже щільно, тримаючи того, хто йде попереду, в полі зору. Так і зробили. Чекати не довелося. Ще хвилина і марафон навіжених дощових хмар продовжився. Ця ще й мала помічників — грім, блискавка, скажений вітер. Почався підйом на гору, скелястий та важкий. Мабуть ніхто так не співав в той момент як я, можливо від холоду, а можливо від того, що розуміла, зараз ми один на один із самою природою. Звичайно, нам її не подолати, це її територія, її правила. Вітер збивав з ніг у самому прямому сенсі. Декілька секунд я боролася, щоб зробити хоча б декілька кроків. Хтось поруч впав! І це від вітру! Так, це гори, які випробовують тебе і коли ти починаєш на хвилину сумніватися, хтось бере тебе за руку і продовжує тягти на вершину. Зі мною так і трапилось. Це був доволі знайомий мені хлопець, але до цього моменту ми ніколи не були гарними друзями. Він взяв мене за руку і ми разом намагалися піднятися, боротися, робити крок за кроком. Нарешті я зупинилась та обернулась.

Вийшло сонце та освітило пройдений шлях. Ми стояли вже на вершині, а навколо сама природа та спокій. Чарує, заспокоює, переконує тебе в тому, що ти вже не просто звичайна людина, а навколо вже не просто звичайні тобі люди. Та що я буду розповідати — краще відчуйте це особисто. Додати хочеться лише те, що Карпати «не однією Говерлою єдині». Кожен повинен вирішити сам, де йому серед гір найкраще. Та багато, хто погодиться, те, що ви відчуєте та побачите на Піп Івані Чорногорському вразить вас до самісінького серця, а шлях, який необхідно буде вам до нього пройти, змусить вас забути, що колись у житті ви бачили щось прекрасніше за це.
Ми обійнялись, сіли і просто мовчали. Кожен з нас дійшов до вершини, до цитаделі власного Всесвіту…