Неромантичний Париж

Автор: Яна Опарій

Час на прочитання: 5 хвилин

У категорії: Stories з Європи


Ця історія без особливих діалогів не тому, що в мене відібрало мову, коли я побачила Париж, а з більш вірогіднішої причини. Хто вже купив квитки до Парижу, або все життя мріє там побувати, краще цього не читати.

Париж, двіж, ніж, престиж, з’їж. О, з’їж.

Клубичний джем витікає з пишного круасану, тільки-но запеченого французьким поварем. Кава пахне довгоочікуваною подорожжю до Європи. І ось воно! Уже мрієш про келишек червоного дорогого французького вина, прогулюючись вільною ходою до Собору Паризьких Богоматері. А зараз, задерши одну ногу на іншу, так по-європейськи, у висококласовій кав’ярні на головній площі Парижу споглядаєш на Ейфелеву вежу. Перехожі озираються, щоб розгледіти, як виглядає справді щаслива людина з круасаном у руках, джемом на щоці й гіркотою на губах.

Повірили? Типовий початок усього, що про Париж. Та реальність, як це часто буває з європейськими країнами, якщо заглядувати за декорації фотогігієнічної архітектури, інша.

Піраміда Лувра в Парижі. Фото автора

До цієї поїздки я ідентифікувала Париж з найромантичнішим місцем на землі, де панує вишуканість, естетичність і  перфекціонізм. Де галантні французи й не менш елегантні панянки розгулюють вулицями, демонструючи приклад стилю й краси. Де час летить помірно, затримуючись на ланчах у французьких ресторанах і кнайпах. Такими принаймні показували мені столицю Франції у фільмах, модних журналах та на сторінках соц.мереж з розпродажем “справжнього щойно з Паржу одягу”.

Перший день у Парижі я провела далеко за містом, а от другий почався, дійсно, з круасану, але вже в центрі столиці.
Круасани, як круасани. Або ж після кількох паризьких кав’ярень мені так і не пощастило спробувати справжні круасани, смак яких вважають незабутнім, або ж різниця між нашими “сільпошними” невелика. Інша справа круасани в Барселоні.

Далі по всьому, начебто​ маршруту, мене супроводжували бездомні. Може здатися, що це моя улюблена тема, бо я вже багато писала про те, які вони є в різних країнах, але ж ні. Просто це найбільша проблема, яка, на мій погляд, існує в Європі. Та в Парижі бездомні особливі, бо вони – скрізь. Своєрідний клас людей, які виживають за рахунок туристів. Самі парижани жертвують мало, бо вважають бездомних ледарями, а ті не зволікають й у скупчених місцях, де більше приїжджих, проводять час. На вокзалах, біля метро, ресторанів, посеред центральних площ. Якщо не маєш карти, то по бездомним можна орієнтуватися, де є визначні місця в Парижі.

Собор Паризької Богоматері впізнаєш, не знаючи, як виглядає й де розміщений. Ту енергетику, яку випромінює це святе місце, відчуваєш на відстані, не зайшовши до середини.

Собор Паризької Богоматері. Фото автора

Пройшла багато й зрозуміла, що Париж величезний, та за два дні його можна обійти, якщо йти і йти. Поки швендяла, придумала лайфхак: змочувати ноги в кожному фонтані, який  бачиш, тоді втома швидше зникає.
Якщо вже заблукаєш у Парижі, лише Гугл у допомогу. Ні для кого не секрет, що французи слабо говорять англійською, і це їм ніяк не заважає. Усім своїм виглядом вони покажуть, що це твоя проблема, коли не знаєш французької. Питання англійською вони розуміють, а відповідати стануть впевнено французькою. А ти там розумій, як хочеш.

Так що поводирі з французів кепські. Не одразу я це зрозуміла, тому довелось тричі обійти місто, щоб знайти Ейфелеву вежу. Один раз за вказівками француза я дійшла до кінцевої лінії метрополітену. Друга спроба закінчилася – другим кінцем цієї ж гілки метрополітену. З третьої вийшло. Більше я у французів ні про що не запитувала.

Оскільки за туристами, як правило, міста не видно, дільна штука – ходити дворами. Більше дізнаєшся про самих жителів.

Довгій прогулянці я не засмутилася, бо, зазвичай, коли щось шукаєш, апетит наростає через постійне до самої себе “Воно того варте! Усе життя пам’ятатимеш! Чого ноїш? Це ж одне із чудес світу!” Так було і цього разу. Як там кажуть, “приїхати в Париж і не сфотографуватися з Ейфелевою вежею, це, як в Україні борщу не спробувати”. Уявила, як мене рідні після подорожі питають (а вони люблять розпитувати):

– Яно, а ти Ейфелеву вежу бачила?

А я така:

– Ні, я лише з бомжами тусила.

Вони ж бо ще не знатимуть, що в Парижі це часами буває цікавіше. Та все таки треба було побачити ту кляту вежу. Не сфотографуватися із символом відомої столиці – означало б … А що це б означало? Це щось взагалі означає?

Бачу, урешті видніється. Не розгледіти на відстані кілометру, не розгледіти й ближче. Аж підійшла впритул. Піднімаю голову, дивлюсь на її верхушку: “Оце й усьо?”

Ейфелева вежа. Фото автора

Подібне розчарування я відчувала, коли в третьому класі збиралася на новий рік бути сніжинкою, але розбила голову об лід і мама нарядила мене в пірата. Тільки з білою пов’язкою.

У черзі, щоб піднятися, стояло близько тисячі людей. Тьфу на вас. Мене почали ще більше нервувати туристи, французи, ця вежа, Європа. Пішла їсти морозиво. А там – з’явився настрій станцювати з грузинами в парку лезгінку.