Найвільніші люди Європейського союзу

Автор: Яна Опарій

Час на прочитання: 7 хвилин

У категорії: Stories з Європи


Якби рік тому мені сказали, що я буду ночувати в Польщі на вулиці з бездомними, я б повірила, але в те, що захочу комусь про це розказати, – ніколи. Яке ж воно справжнє життя вуличних європейців, я побачила, побувавши у більшості країнах ЄС.

Польський бездомний у центрі Варшави. Фото автора

На зустріч з Паном Хербаткою я чекала близько місяця. До варшавського ресторану, де він досить часто з’являвся, я приходила три рази на тиждень. Брала книжки, комп’ютер – і чекала… Аж поки суботнього літнього ранку він не зайшов на чай без цукру. А на щось інше він і не міг зайти, бо грошей ніколи не вистачало. Саме тому тутешні працівники його так прозвали Хербаткою, що в перекладі з польської означає «чай».

Раніше цього чоловіка я не бачила, тому пізнала його з розповідей знайомої, яка працювала в цьому ресторані. Від інших бездомних, які плуталися в варшавських ресторанах, він дуже відрізнявся. Це був чоловік невисокого зросту, у жовто-блакитній куртці. Завжди мав з собою окуляри й почуття гумору. Одяг був незмінний, але на диво чистий. Змінювалося тільки взуття, з кросівок на туфлі, і навпаки. Від нього не смерділо ані алкоголем, ані дешевими парфумами. Як завжди прийшов, узяв свій чай, сів біля вікна й відкрив книжку «Поезія Адама Міцкевича».«Ось він, перший чоловік в моєму житті, за яким я так довго бігаю», – подумала я, сидячи в другому кінці зали.

Спіймати бомжа, виявляється, не так уже й просто. Вільні люди. Їх ніхто не шукає, а якщо й спробує, то не знайде, ніхто не набридає телефонними дзвінками, бо просто нікуди телефонувати, вони не бояться втратити свій капітал, бо він налічує в них в кращому випадку близько десяти злотих, і вони не забивають собі голову планами на майбутнє, бо воно, як самі вважають, у них загублене. Живуть сьогодні й зараз. Їм можна було б позаздрити, якби не їх минуле.

Несмілива розмова з Паном Хербаткою почалося з того, що я запропонувала щось до чаю. Він не був здивований, але відмовився. Потім моя прелюдія про пошуки незнайомого бездомного – його здивованість, моя відвертість – його бентежність, мій диктофон – його шокованість.

На цю публікацію Пан Хербатка дав згоду, але без власних назв. Справжнього імені не сказав, і про вік просив не згадувати. Єдине скажу, що це рідкісний випадок, коли бездомний виглядає на свій вік.

Дев’ять років тому він працював викладачем в університеті й жив з сім’єю під Варшавою. Син мав тоді вісімнадцять років, а донька – чотири, як мати поїхала закордон на заробітки. Рік Пан Хербатка опікувався дітьми сам. Дружина рідко давала про себе знати, аж поки зв’язок взагалі втратився. Постійні хвилювання виливалися на дітей. Ті почали хворіти.

Потім посипалася біда за бідою. Через постійну відсутність на роботі, чоловіка звільнили з університету. Дізнавшись про ситуацію, батьки дружини приїхали й забрали дітей до себе. «Найсильніше боліло, коли ті через якийсь час зателефонували, і сказали, що їх донька знайшла собі німця й забрала дітей до себе», – і тут Пан Хербатка заплакав. Щоб заповнити паузу й покращити самопочуття мого співрозмовника, я розказала, що бувають ще гірші життєві ситуації. Подіяло. Нічого дивного, людей чомусь заспокоює чуже горе.

Два роки пияцтва, кількаразових попадань до лікарень. Квартиру батьки дружини продали одразу. Перший час ночував у знайомих, потім – на вулицях. Так познайомився з багатьма бездомними. Пробував шукати роботу, але по словам Пана Хербатки, без належного соціального статусу знайти її практично неможливо. Їсти купував за гроші з проданої макулатури або із зібраних на вулиці.

«Останні півроку не п’ю – шкода шлунку», – каже. «Почав ходити до церкви, але частіше до бібліотеки. Ще пускають. Якщо людина припинить читати, тільки тоді вже можна вважати, що втратила все. І Ви знаєте, хоч за останні місяці особливо нічого не змінилося, але, відчуваю, що дні мої стали цікавіші».

Він піднявся, щоб іти, а мені не терпілося дізнатися, як виглядають цікаві дні бездомного інтелектуала. Довелось напроситися прожити з Паном Хербаткою його день. Той погодився.

Бездомний на вулицях Варшави. Фото автора

Уже наступного дня о п’ятій ранку я чекала на зупинці в центрі Варшави, де часто починався день Пана Хербатки. Ночував він в іншому місці, але де саме – не признавався, тільки по очах було видно, що спалось йому не добре.

На вулиці було тепло і світло. «А ось і наше таксі!» – мій провідник повернув голову до перехрестя, де на червоне світло стояла немаленька зелена «śmieczarka». А краще сказати – справжнісінький сміттєвоз, від якого смерділо на відстані двох кілометрів. Коли той під’їхав, ми швидко пригнули в салон, щоб ніхто не бачив. Молодий хлопець за кермом привітався й одразу запитав про мене. У відповідь Пан Хербатка пояснив, що зайва допомога їм не завадить.

Це було романтично. Світанок – і ми звільняємо сміттєві баки на вулицях і в будинках мешканців. Цим Пан Хербатка займається вже півроку – допомагав хлопцям на сміттєвозі й отримував за то гроші на їжу. Хоч договір на усній домовленості, але Пана Хербатку все влаштовувало.

Коли десь о дев’ятій ранку робота закінчувалася, він йшов на чай до ресторану або в бібліотеку. Цього разу вирішив показати мені, де його улюблена їдальня в Варшаві, і де можна познайомитися з непростими бездомними.

Район Північної Праги в Варшаві відомий, як найнебезпечніший. Говорять, тут плутається багато п’яних, наркоманів і хуліганів. Мабуть, правда, бо кожного разу в цьому районі об’їжджаю на велосипеді побиті пляшки й плями від крові. Єдина прикраса тут – православна церква на зупинці «Вокзал Віленський».

Не знаю, чим ця їдальня могла заслуговувати бути улюбленою. Принаймні, на таку вона не виглядала. Жахлива табличка на вході з непримітним написом «Їдальня», чорні двері, відсутність східців. На хвилину здалося, що ми ще їздимо збираємо сміття, хоча ні, навіть в будинках для сміття двері виглядали краще. Всередині людей було мало, але яких. Контингент співпав з моїми очікуваннями. Це були бездомні в брудному одязі й з дуже неголеними обличчями. Маленька, темна й душна кімната нагадала мою шкільну їдальню. Тоді здавалося, що гірше того місця бути не може. Помилялася. Меню тут було невелике: кілька супів, макарони, картопля й компот або чай. Ну і завжди якесь коронне блюдо, як сьогодні – бігос. По декільком причинам я замовила чай.

Пан Хербатка купив бігос. Я хотіла заплатити, але Пан Хербатка відмовився: «Ні, рибонька, кожен платить сам за себе». І мені це подобалося.

Чоловіки за сусіднім столиком на нас безперестанку дивилися: або їх теж дивував апетит Пана Хербатки, або те, що ми не розмовляли з ним протягом години. «Мовчати в присутності тих чоловіків безпечніше», – порадив він.

Приятелів Пана Хербатки тоді в їдальні не опинилося, тому залишатися на довше не було сенсу.

В теплі дні варшавські бездомні збиралися в дворах грати в шахи. Одне з таких місць було недалеко від Старого міста. Туди ми й попленталися після ситного обіду. Шахи Пан Хербатка любив, мріяв колись стати світовим чемпіоном.

На нас не чекали. Та тут ні на кого не чекали. Я сумніваюсь, що вони взагалі пам’ятали одне одного ім’я. За столом зібралося чоловік дванадцять, і партія вже почалася. Не знаю, чи всі вони були бездомними, але виглядали досить спокійно й зважено. Здивую, але жодної жінки й алкоголю я не побачила. Як тільки ми підійшли, на мене одразу звернули увагу.

«Теж граєш?» – запитав бородатий.

«Ні, вболіваю».

«Або граєш, або не заважаєш».

«Вона ненадовго. Це моя знайома» – вставив п’ять слів Пан Хербатка.

Так я стала свідком, як Пан Хербатка переміг в трьох партіях, наслухалася жартів про втрачену родину, загублену роботу й пропиті гроші. Виявляється, з цього теж можна добре посміятися, навіть не до кінця розуміючи польський сленг бездомних.

Після другої години в цій компанії мені набридло. Треба було повертатися додому. Запитала у Пана Хербатки, де він буде сьогодні ночувати. «Дитино, туди, де я буду ночувати, я б тебе все одно не взяв. Знаєш яким автобусом виїхати звідси?»

Повертаючись додому я думала про те, чи чула я в своєму житті, щоб так переконливо цитували Оскара Уайльда і розказували вірші Міцкевича? Ні, сьогодні вперше.

 Які ж вони – польські бездомні? Продовження історії на порталі Eastbook.eu