Харківський біг не для слабаків

Автор: Яна Опарій

Час на прочитання: 3 хвилин

У категорії: Stories з України


Я люблю Харків. В Україні небагато міст, які я по-справжньому люблю, а от Харків для мене щоразу відкривається по-новому. Сім років я спостерігаю за його змінами, які мене до приємних усмішок радують.

Але ця історія про те, як перша столиця України вміє й засмучувати.

На вулицях Харкова перед забігом. Фото автора

Реєструючись на участь в Міжнародному марафоні Харкова, я очікувала побачити ціни нижчі, ніж на подібному марафоні Києва. Забіг на 10 кілометрів без медалі коштував 260 гривень, з медаллю – 460.

Це в середньому на 50-60 гривень більше, ніж у Києві.
Та в наш час по ціні не варто робити висновки. Усе таки міжнародний рівень, що передбачало перевершити будь-які очікування.
День забігу був спекотний. Наметове містечко розмістилося на площі Свободи.
Організаторські недопрацювання я почала відчувати вже на старті.
Одночасно стартували бігуни на дистанції 10 і 42 кілометри. Через товпу людей, яка ледь-ледь просувалася, довелося 20 секунд втратити на початку забігу. Усю дистанцію мене оточувала армія підлітків в бавовняних футболках одного кольору. Та турбував мене не так колір, як їх запах. І навіщо на таку спеку бавовну вдягати?
Особливого духу перемоги в подоланні цілі додавали їх коментарі: “если б знал, никогда бы не согласился на эту туфту”, “мы, как идиоты, бежим непонятно зачем”, “какого хрена я так бухал вчера?!”, і так мат-перемат всю дорогу. Кілька разів пробувала обігнати, так вони ж наздоганяють. Схоже, хлопців з воєнного містечка змусили бігти замість якогось заліку.
Маршрут виснажив одразу, бо спочатку був спуск, потім підйом. Та то нічого, якби знати, на якому кілометрі біжиш, щоб розрахувати сили, якщо ти без телефону й трекера. Але табличок з подоланим кілометражем я не бачила взагалі. На сьомому кілометрі дівчина стояла на повороті й кричала “залишилося три кілометри!” Тільки так усі розуміли, що ще небагато бігти.
Води дали попити після шостого кілометра, але не всім, тільки тим, хто першим підбіг до того маленького беззахисного столика зі стаканчиками води. Скрізь, де я брала участь у забігах, таких столиків, як мінімум, було чотири з обох боків траси, щоб не створювалися скупчення. А тут, вочевидь, столів не вистачило. Ні столів, ні волонтерів, ні води, ні пластикових стаканчиків.

Фініш забігу в Харкові. Фото автора

Та найцікавіше було на фініші. Спека вбивала й дуже хотілося пити. Коли я підійшла до наметів з водою, де зазвичай видають пакети фінішерам з якимось фруктами чи подарунками від спонсорів, на що цього разу я навіть не очікувала, мені відмовили в маленькій пляшеці води. “Це марфонівцям, а вам вода в стаканчиках!” – крикнула до мене дівчина, яка ледь встигала ті стаканчики наповнювати водою. Ще один бігун запитав про фрукти, мовляв, на карті вказано, що вони будуть, а дівчина “он печево для тих, хто пробіг десять кілометрів”. Я не втрималася й засміялася. Ага, думаю, печево, для поповнення сил та енергії 🙂
Випила стаканчик води й пішла збиратися додому.

З усією повагою до організаторів цього дійства, я б побажала все таки підтримувати рівень міжнародного марафону, якщо вже йому судилося бути не регіональним. А, головне, щоб бажання бігати в учасників не зникало.
Дякую, що результат надіслали.