Іх лібе діх, Дрездене

Автор: Яна Опарій

Час на прочитання: 4 хвилин

У категорії: Stories з Європи


 Добряче йому дісталося від радянскьих військ в 45-ому. Майже нічого не залишилося. Вщент зруйнований війною, нині виглядає, як у казці. Виточений і з руїн повсталий.

– Зверніть вашу увагу на цю споруду. Захоплює, правда? Фрауенкірхе – євангельсько-лютеранський храм в стилі бароко, споруджений польським королем Августом Сильним. Сильним він був чи не сильним – невідомо, але церква нині вважається найвищою в Німеччині, дев’яносто один метр! Це одна з небагатьох архітектурних цінностей, які збереглися після Другої світової війни. А все тому, що в Дрездені не було протиповітряної оборони. По правий бік від церкви – залишки старого міста, по лівий – сучасна алея для шопінгу. Зустрічаємося на цій площі. До речі, до церкви можна зайти безкоштовно.

Церква Фрауенкірхе. Фото з інтернету

Гід закінчує екскурсію й усі губляться в товпі.

До старого міста ринуло небагато, більшість подалась шопінитися. Авжеж, Дрезден вважається столицею шопінгу, нащо здалась та церкву, коли в магазинах шмаття по 2 євро!
До Дрездену ми з мамою приїхали на день. Мали бути менше, щоб ще встигнути побувати в концтаборі Освенциму, який планувався в маршруті, але наша туристична група надала перевагу шопінгу в Дрездені. Нас, бажаючих побачити Освенцим, налічувалося двоє. Їх, шопоголіків, сорок. Вони перемогли, тож у концтабір ми не потрапили.
Це був той пригодницький тур, про який я вже розповідала в “Блозі на чемоданах”. Так-так, тоді, коли трансвестити в Амстердамі нас з мамою запрошували в шахи грати (можна почитати), тоді, коли я вночі на польському кордоні з ковдрою й паспортом сама стояла (можна почитати). І це був той перший і останній раз, коли я подорожувала туристичним автобусним туром.
Мама любила гуляти більше, ніж фотографуватися. Я теж. Ідеально співпало.
Зайшли на хвилину в церкву Фрауенкірхе. Побачили, як неохоче туристи із виразом обличчя, наче зіпсований помідор з’їли, кидають біднякам на вході гроші, і проходять фотографувати споруду всередині. А фотографувати було що!
Архітектура лютеранських храмів вражає. Як сказав гід, це була найвища церква в Німеччині, тож чудове місце, щоб розвернутися майстрам мозаїки й живопису.
Спуск до набережної Ельби від головної площі забитий відкритими майданчиками ресторанів і кафе. Якщо стати збоку й кілька

Річка Ельба. Фото мами 🙂

хвилин поспостерігати, то картина виглядає приблизно так: німці їдять і п’ють щось вишукане, а туристи проходять в сантиметрі від їх столів і заглядають в тарілки. При цьому, німці почуваються комфортно. Суто європейський формат.

 Довга Ельба протікає не тільки в Німеччині, а ще Чехії та Польщі. Краєвиди заворожують. Можна присісти й просто дивитися годину в нікуди. Набережна зручно облаштована лавами для сидіння, смітниками й цікавими скульптурами. Старого міста залишилося небагато. Майже ввесь Дрезден після війни реконструйовано.
Скажімо, Дрезденська картинна галерея після війни не вціліла, а картини збереглися, бо в 1945-ому були відправлені до Києва та Москви. У 1956-ому – повернені назад у Дрезден. Сама галерея знаходиться в Цвінгері, історичному місці з кількома музеями. Коли потрапляєш на його територію, здається, що все тут побудоване для гігантської королеви й її чоловіка Гулівера. Навіть з тим, що тут постійно товпи туристів, подвір’я здається просторим.

Цвінгер і Дрезденська галерея. Фото автора

Мама завжди мріяла побувати в Дрезденській картинній галереї, де ховається “Сікстинська Мадонна” Рафаеля. Що ж, мрії треба здійснювати! Ми пішли до галереї й повністю обійшли її, тільки ззовні, бо на квитки всередину нам не вистачило. У таких випадках зазвичай кажуть “Ой, та що ми там не бачили?! ”

 Та ззовні галерея виявилася прекрасною, фонтани, купа цікавих насаджень у формі тварин і ще чогось незрозумілого, особливо привертають увагу скульптури хлопчиків з голими сідничками. Я б зробила вхід до Цвінгера для відвідувачів віком 18+.

А ще, якби я була режисером “Гри престолів”, я б знімала серіал саме в Цвінгері.

Мама розглядає скульптури. Фото автора

Фантастично! І є де присісти, бутери стоптати.

Після невеликого перекусу, ми зробили кілька знімків і, задоволені побаченим, повернулися на місце збору.
Зібралися не всі, однієї людини не вистачало.
-Шановні, можемо їхати! – кричав до нас гід, забувши про рупор. – Загублений щойно зателефонував і сказав, що вирішив залишитися в Дрездені, – гіда, вочевидь, це не здивувало, мабуть, не вперше так траплялося.
І ми поїхали у напрямку Ополя, де заснули з мамою в зоопарку. Та то вже наступна історія…