Файне місто Тернопіль й Укрзалізниця

Автор: Яна Опарій

Час на прочитання: 7 хвилин

У категорії: Stories з України


Є квиток у тебе й у мене,
Але місце в нас одне.
Щось росте на нім зелене,
Але то неголовне.
Головне, що поїзд їде,
Чи доїде – справа ваша,
Хтось не витримає, зійде.
Укрзалізниця – радість наша. 

Тернопіль. Фото автора

Спочатку пошкодувала, що не взяла кросівки, щоб більше побачити під час ранкових пробіжок, а потім зрозуміла, що краще гуляти Тернополем на піхоте, як кажуть поляки.
У Тернополі я була три дні. Всигла втомитися, відпочити, тоді втомитися втричі швидше, але вже не відпочити. Коли знаходишся в новому місці, є велике бажання не витрачати час на сон, саме тому вдається багато побачити, почути й помацати.

Купую воду в магазині. Переді мною в черзі афроамериканець:

– Дайте, будь ласка, сир, – старається вимовити українською.
Продавчиня усміхається й іде за сиром. Іноземець кладе десять гривень, жінка віддає сир і бере гроші:
– У Вас не буде двадцять копійок? – питає вона.
Видно, іноземець не очікував зустрічного питання. Стоїть кліпає очима до продавчині, тоді до подруги з косичками. Та йому перекладає:
– Do you have twenty copijk?
– AAA. Yea, of course, – із завзяттям відповідає іноземець і так винувато присмоктує, наче “от, дурний, як я міг забути такі прості слова українською?”

Знайшов у кишені двадцять копійок, віддав продавчині й пішли вони з подругою.
Та всміхається, я усміхаюся, усі в магазині усміхаються.

Головна алея в Тернополі. Фото автора.

Тернопіль – місто інтернаціональне. Іноземці приїжджають сюди навчатися й швидко опановують культуру й мову, а дехто після випуску настільки звикає, що залишається в Україні жити. Скрізь вони говорять українською. Жодного разу не зустріла на вулиці темношкіру людину, яка б не говорила українською. Після Сум, де іноземці вчать, передусім, російську, мені було дивакувато.

Тернопіль – місто балансу. Тут є пам’ятник Степану Бандері, є й Олександру Пушкіну, тут молодь носить одяг як від італійських брендів, так і пошарпані спортивні костюми, тут немає Макдональдсу, але багато пивних барів. А ще Тернопіль – місто рибаків. Ще б пак! По області протікають річки Дністер, Серет, Золота Липа, Коропець, Стрипа, Нічлава, Збруч, поповнюють список озера й ставки.

Пам’ятник Олександру Пушкіну.
Фото автора

Набережна нагадує якесь курортне місце біля моря. Парочки гуляють, спортсмени бігають, діти граються. Ну і рибаки.
Усе в цьому місті файне: “файний хостел”, “файний маркет”, “файний парк”. От що значить, вдало підібраниц слоган, і не треба довго думати над назвами всього.
Тернопіль – місто фестивалей.
Мистецький фестиваль “Ї” проходив в Тернополі вп’яте. Їхати на подібний захід на три дні – справа ризикова, бо, як буває з літературними фестивалями, або пан, або пропав. Чогось середнього бути не може. Або приїжджають усі, хто написав хоч два рядки за все життя, і дійство перетворюється на аматорське, або ж фестиваль вдається значущим завдяки еліті письменства, яка знаходить час приїхати.
Цього разу це, дійсно, була добре організована тусовка мистецької інтелігенції. З’їхалися відомі й менш відомі письменники, музичні гурти, театри, прості сметрні з України й закордону.

Набережна в Тернополі. Фото автора

Серед знайомих мені прізвищ і кого я читала: Сергій Жадан, Катерина Бабкіна, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Василь Махно, Юрій Винничук, Мирослав Дочинець. Презентувалися нові книги, читали вірші, декламували прозу й просто спілкувалися з аудиторією.

Оксана Забужко підписує книги. Фото автора

Три дні цілодобової програми. Мінімум сну. Максимум кави.

Відкрила для себе музичні гурти “Республіка Паліна”, “Krut”, які створили цілком творчу атмосферу своїми мотивами й голосом. Нарешті, побачила, як виглядає моя мрія в дійсності. Солістка одного з гуртів звучала на бандурі в стилі соул і джаз разом з електрогітарами й барабанами. От думаю, якби після дев’яти класів музичної освіти на бандурі продовжила займатися, може б, теж грала так гарно.

Дійшло діло до театральних перфоменсів – і все б нічого, та виступити запросили польський театральний колектив.

Польський перфоменс. Фото автора

Жінка й чоловік у повній тиші десять хвилин демонстрували щось без слів. Жінка видавала дивні звуки голосом, а чоловік – не менш дивні звуки на акордеоні.
На третій хвилині, коли актори поверталися спиною, глядадчі почали вставали й виходили із зали.
Я довго шукала підтексти, намагалася зрозуміти, що ж відбувається на сцені, я гралася в голові с образами, напружувала свої мізки, щоб згадати всі актуальні проблеми сьогодення й не тільки, я старалася провести хоч якісь паралелі, діагоналі чи перпендикуляри. Без сенсу. Під кінець у залі залишилося близько десяти глядачів зі ста.
Актори кланяються, їм аплодують, більш за все, із ввічливості, а я сиджу й думаю: чи сучасним польським митцям настільки неважливо бути почутими, чи українське сприйняття ще не готове до аж такого авангарду?
Це питання вже не раз спадало мені на думку. Річ у тому, що в Польщі подібні виступи теж не викликають захоплення й не збирають повні зали.
Три роки тому  я грала в експериментальному польському театрі “Strefa wolnego słowa” (“Зона вільного слова). Нас було близько п’ятдесяти акторів з Польщі та інших країн світу. Найцікавіше, що ніхто з акторів до кінця не розумів жодної вистави.
Щоразу, коли я питала режисера “що означають ці предмети в тій чи іншій сцені?”, відповідь звучала “це така задумка”.
Знайомі після наших вистав частенько запитували “а про що це було?” Нічого не залишалося, як відповідати їм “це така задумка”.
Не зважаючи ні на що, вузьке польське мистецтво існує. Його визнають у світі, воно отримує премії, посідає призові місця в конкурсах. От така загадка.
На третій день фестивалю “Ї” ще вистачало сил слухати музичні виконання, але вже без підспівування й підтанцьовування.
Мій потяг до Києва відправлявся з Тернополя о 23.45. Уже о 23.00 я була на вокзалі.
Чую голос у радіорубці: “Шановні пасажири! Потяг 358 зламався й запізнюється на дві з половиною години. Час запізниться може змінитися. Перепрошуємо за незручності”.
Незручності?! Це в біса м’яко сказано! Це ж мій потяг!
Біля інформаційного відділу зібралося близько півсотні пасажирів. Усі кричать, обурюються, махають руками, погрожують черговій зміни вийти на колію й призупинити рух потягів. Усім завтра на роботу, бо понеділок, бо робота нині штука непостійна.

Вокзал у Тернополі. Чекання на потяг.
Фото автора

“Моя дитина після операції, їй терміново треба зранку бути в Києві! Якщо ви зараз же не посадите нас хоч в якийсь потяг, її хвороба буде на вашій совісті!”

“Жіночко, дзвоніть своєму начальству й будіть його! Хай бере свою машину й везе нас усіх на Київ, або чіпляє ще один вагон до іншого поїзду. Це ваші проблеми, що потяг запізнюється. Ми заплатили шалені гроші за квитки!”

“Чекайте, а в мене ж літак з Києва вранці до Греції. Якщо я запізнюсь, хто буде вирішувати мої проблеми?!”

“Якщо мене не буде на роботі о сьомій ранку, мене звільнять! Розумієте?! Тоді ви мені роботу будете шукати?”

Кіпіш почався трешовий.
Чергова вокзалу майже плаче. Захистити її нікому. Начальства немає. Запасного вагону немає. Квитків на інші рейси немає. Грошей на таксі в людей немає. Автобусів до Києва вночі теж немає.
Перепалки тривали півгодини, поки сили сваритися почали вичерпуватися. Люди змирилися й чекали потягу.
Тут і письменники з фестивалю, і молоді його учасники, і та мама з дитиною, і жінка, яку вранці, мабуть, звільнять. Тиха спокійна ніч у Тернополі, на трошки ми стали сильнішими, нас об’єднала Укразалізниця.

Тільки тієї жіночки, що в Грецію з Києва летіла, не було видно. Їй у житті пощастило більше – вона взяла таксі.

Приїхав потяг, як і обіцяли, із запізненням у дві з половиною години. Спалося на нижній полиці плацкарту, як ніколи, солодко.