Джарилгач/ Автор: Поліна Уварова


Привіт, Яна;) Користуючись моментом, хочу подякувати тобі за натхнення та духовне піднесення, після ознайомлення з твоїми тревел історіями. Мене звати Поліна і я обожнюю подорожувати. Навчаюсь у двох сумських вузах — СумДУ та СНАУ, на юриста та лісника. Безмежно люблю природу України, і щоб повністю відчути гармонію свого тіла та свідомості з навколишнім середовищем, ми з друзями вирішили провести нашу спільну відпустку на найбільшому острові України — Джарилгач. Його ще називають Українськими Мальдівами. Інтригуюче порівняння, правда?)

Тендрівська коса та острів Джарилгач. Фото з інтернету

Уся територія острова та частина прилеглої акваторії входить у Національний природний парк «Джарилгацький». За офіційними даними, на Джарилгачі ніхто не прописаний, отже можна назвати його безлюдним. Ця інформація підкинула вогню в наше і так розпалене бажання відчути себе робінзонами. Начитавшись в вікіпедії про багатий тваринний світ острова з його смертельно небезпечними каракуртами, кабанами та оленями, ми запаслись засобами від комарів і кремом для засмаги, та вирушили в дорогу. Шлях до острова не легкий, але ми вирішили зробити його ще важчим, проклавши наш маршрут через декілька українських міст, які можна було б оминути. Отже, завдяки такій рідній та коханій Укрзалізниці наша дорога на острів мала такий вигляд: Суми-Київ-Миколаїв-Херсон, з Херсону маршруткою дістались до курортного містечка Скадовськ, а звідти вже параходом до нашого острову. Нас було троє, я, моя подруга Юленька та її хлопець Влад. Ми всі сусіди по вулиці, а з Юленькою ще й однокласниці, але були знайомі з дитячого табору. В Скадовському “АТБ” ми затарились провіантом, з’їли справжнього херсонського кавунчика, випили по 0,5 холодного нефільтрованого «на пасашок» та відчалили від материка. Дорога на острів зі Скадовську одразу дала зрозуміти нам, що ця подорож буде мєга цікавою та непередбачуваною, бо не встигла я присісти на верхній палубі лайнера, як до мене сзаду звернувся симпатичний хлопець.

— Поліна? — Так, це я, — здивовано відповідаю.

— Ти мене не впізнала? Я Остап, ну.. з інстаграму.

І тут я згадую, як я колись цікавилась США й підписувалась на людей-блогерів, які розповідають про життя в Штатах. Остап був з двома друзями, Це був перший дзвіночок після якого я зрозуміла, що час ми проведемо весело. Ми планували провести на острові 3 дні, та на деньок залишитись в Скадовську та поширитись по місцевим клубам. Як тільки ми причалили до пірсу, одразу, м’яко кажучи, ахрінелі від нереально чистющої водички кольору неба. В Україні я такого ніде не бачила, навіть пустила скупу жіночу сльозу гордості за нашу Неньку.

Наступне що кинулося в очі – це досить велика кількість людей. Звісно набагато менше ніж в Одесі на Ланжероні, але все одно це не те, що нормальні люди розуміють під словом «безлюдний острів». Але нас це не засмутило, бо місця багато, кристально білого пісочку вистачить на всіх. Дерев на острові дуже мало, але є кущі, між якими можна розвісити тент та розбити табір. Як тільки ми спустились з корабля на пляж, було прийнято рішення пройти пішки далі по берегу, з метою все таки хоч трохи відчужитися від інших дикарів. Але це була наша Fatal error. Уявіть собі, третя година дня, спека +100 градусів по цельсію, три людини з рюкзаками по 20 кг та з такими ж пакетами АТБ (про провізію пізніше), повзли по пляжу 3-4 км в пошуках затишних кущів та безлюддя. На жаль, ми помітили, що чим далі ми йдемо, тим брудніше стає вода. Секрет цього дивного парадоксу ми розкрили одразу: ми просто вийшли з бухточки у відкрите море, де вітер постійно піднімав усю муть з дна, тому водичка була каламутна та з водоростями. Зрозумівши, що ми вже трохи зає..втомились, було вирішено йти назад до людей та кристально-чистої води. Уже під вечір ми поставили палатки, натягнули тент, запарили гречку водою(дров немає, до того ж не можна палити вогонь в національному парку), та пішли купатись й насолоджуватись яскравим заходом сонця. Що ми брали з їжі? Дофіга всього. Наша продуктова корзина на 3 дні на трьох мала такий вигляд: -гречка 1 кг -вівсянка 1кг — 2 банки тушоночки -по баночці тунця та сардин -консервована квасолька -пів літри вареної згущенки — по кілограму огірків, помідорів та перчика -гірчиця, сіль −2літри вина та 3 літри пива −1 кг бананів, які були успішно з’їдені в перші години перебування на острові, бо «гепнулись» поки ми шарились по пляжу в пошуку місця під сонцем. На наступний день я прокинулась о 5 ранку, бо хтось терся об мою палатку. Я грішним ділом подумала, що то дикі кабани. Перша думка, яка прийшла в мою світлу голову це швидко знайти телефон в недрах рюкзака та засняти свинюшек на відео.

Фото автора

Яке ж було моє розчарування, коли висунувшись з палатки я побачила не хрюшек, а Юленьку, яка спеціально хотіла мене налякати та ледь стримувала сміх) Ми посміялись, залили водою гречку на обід та вівсянку на ранок. Поки наш сніданок розбухав, ми пішли зустрічати світанок на пірс. Немає слів у світі які б змогли передати ту красу. Море неземного кольору, свіже солоне повітря, дельфіни, які цілою зграєю приплили до пірсу зустрічати з нами, і звісно ж головний герой ранку — сонце, яке ліниво позіхало з-за обрію. Першу половину дня ми валялися на пісочку й кайфували від усього, що з нами відбувалося. А по обіді ми вже мазались Пантенолом та намагалися сховатися від пекельного сонця, яке ще зраночку було лагідним та привітним. Вечеряли ми на пляжі як справжні лакшері бомжі. З розстеленим каріматом, вином, консервами та чарівним заходом сонця. На третій день ми нарешті зустріли Остапа, той що з інстаграму, та його друзів. Ми їх загубили в перший день, поки шукали де б нам примоститись. Накупавшись та напірнавшись до «головокруженія», ми домовились зустрітись після заходу сонця, щоб разом почілитись на нічному пляжі під довгоочікуваним зорепадом, а точніше метеорний потік від сузір’я Персея. Це було незабутньо.

Про цю подію життя я буду розповідати своїм дітям та внукам. Ми лежали вночі серед пляжу «безлюдного» острова, нас було четверо: я, Остап та двоє його друзів. Своїх Юленьку та Влада я залишила під зорепадом наодинці..) Зорі падали одна за іншою. Я навіть не встигала загадувати бажання. На острові немає жодних штучних джерел світла, тому нічого не заважало зорям показати себе у всій своїй нескінченності. В цю ніч я сказала вслух слова: «Я щаслива». Я молилась та дякувала Богу за те, що я маю змогу бачити це чарівне небо. Ми з хлопцями навіть зробили умовний «рейтинг афігенності» падаючих зірок)) Хтось стабільно кожні 5 хвилин вигукував: «о май гад, чуваки, це перше нахрєн місце», і так продовжувалось до того моменту, як Місяць показався на горизонті, та наші зірочки почали потроху затухати в його світлі. Одразу після зорепаду наша увага перемкнулася на ще дещо особливе. Планктончики. Планктончики, які світилися в морі. Чесно, я такого ніколи в житті не бачила. Мене аж накрило другою хвилею екстазу)) Весь наступний день я провалялась на пляжику з улюбленим романом «Життя та пригоди Робінзона Крузо». Перечитувала його разів 5 точно, але по дорозі на острів, в Херсоні, я знайшла цю книгу в оригіналі — англійською мовою. Тому гріх було не взяти її з собою на безлюдний острів. І ось настав день відчалювання з Джарилгача на материк. Я дууууже довго хлюпалась в небесній водичці. Хотілося запам’ятати кожну хвилину, кожну секундочку, кожен дотик медузок. Просто не могла «наїстися» цим парадайсом.

Але вже час, і ось ми ледь впихуємо палатки в рюкзаки та доїдаємо залишки вареної згущенки з Чернігівським світлим теплим. Відпливали на лайнері від острова зі сльозами на очах. Це єдине місце у світі, куди я на 10000% впевнена, що повернуся знов. Дякую, Україна, за те що закохуєш у себе знов і знов. Люблю, цілую.