“Девичник” в Одесі

Ми в Одесі. Фото автора

В Одесі я вже була разів п’ять, тому з вибором міста для святкування я не вагалася. Мені подобається це місто й люди в ньому. В одеситів можна купити диван, а гроші занести через тиждень. Навіть з тим, що ціни нині в Одесі, наче в валюті купуєш. А ще вони завжди привітні, не зустрічала одесита, який би кричав, хамив, чи вживав нецензурну лексику.

Передвесільне паті в Одесі – це вигідно й зручно, якщо не знімати з голови фати. У клубах і кафе до тебе прикута цікавість і увага.  Хоч тобі від того не холодно, не гаряче, але приємно, і персонал ставиться більш лояльніше. Усі тебе вітають, усміхаються,  радіють більше, ніж ти сама.

Інші дівчата оцінюючим поглядом проводжають, коли ти йдеш по набережній. Одразу й не зрозумієш, чи то заздрять, чи то співчувають.
До тебе не клеються пом’яті тіла (назвемо це так, щоб не образити чоловічу стать), бо в тій фаті є якась відштовхуюча сила.
У тебе завжди святковий настрій, бо фата на твоїй голові цьому сприяє і не дає забути про, здавалося б, неповторну подію твого життя. Хоч немає ніякої гарантії, що вона, дійсно, ніколи не повториться.
Отакі красиві ми з дівчатами в один вечір затулили на “Ібицю”.

Дівич-вечір. Фото автора

– На “Quest Pistols” ідемо? –  кричить Наташа, бо музика б’є у вуха.

– Ага. Тільки фати знімемо, бо хтось ще з волоссям там зніме.

Маршрут у клубі проклали відповідний до нашого знакового вечора: фейс-контроль, бар, фан-зона “Quest Pistols”, бар, знову фан-зона, підсцена, засвідчили на відео, як нам добре, як добре іншим, і очевидно не через музику цього драйвового гурту, а набагато раніше їм стало добре. Найгірше, думаю, захотіти зараз у туалет, бо дорога до нього тривала, бо товпа, бо всім хочеться відпочити, усі чекали літа, усіх шкода, усі їхали в Одесу довго, бо усім віднедавна більше нікуди їхати.

Не люблю місця великого скупчення, але треба танцювати, я ж заміж виходила, як не як.
Ніч закінчилася о сьомій ранку. Безпощадна, світанкова й боса.

О дев’ятій ми з дівчатами вже переодягнені й у купальниках спали на пляжі.

На пляжі в Одесі. Фото автора

Це не Барселона, де дев’ять пляжів, в Одесі близько десятої берег моря забитий людьми. Після обіду засмагати можливо тільки на одній нозі, а плавати в морі бочком, щоб ненароком під водою не ляснути по сідницях стареньку бабусю, чи, прости Господи, того дідка, що грає в “баба сіяла горох “, забувши зняти панаму.

Ми вибрали спати, нехай і на одній нозі, так як друга ніч планувалася теж активна.
Хоч зранку не дуже відчувалося, що ми щасливі й задоволені відпочинком, та після обіду сили до нас прилинули, як манна небесна. Що було дуже доречно.

Другий вечір в Одесі для караоке, кальяна, зірваних голосів і багато селфі. Цікаво спостерігати за людьми, які бачать, що ти от-от вийдеш заміж. Хлопці оглядають, яких нині дівчат інші мужчіни беруть заміж, оцінюють твою зовнішність, одяг, твоїх подруг, жінки за 40 – зі співчуттям потягують папіроски й пускають дим у нашу сторону, молодші дівчата прикидують, як буде у них, і чи буде краще, а бармени просто наливають: “Таке щастя треба запивати!”

А далі із рубрики “Як не варто робити в Одесі”.

О четвертій ранку ми були вдома, а о шостій я мала встати, бо о восьмій стартувала на першому півмарафоні в житті й першому в Одесі. Уже без фати я ледь виповзла з дому, бо неймовірно хотіла спати, в очах пливло й ноги підкошувалися, так це з тим, що я не випила ані грама алкоголю.

Якого біса треба було реєструватися на перший півмарафон, який проходить в тридцятишестиградусну спеку? Питаю себе, повзучи до зупинки. Старт був біля оперного театру, і маршрут прокладений через набережну й історичні місця міста.

Півмарафон в Одесі-2016. Фото автора

На сьомому кілометрі – я ледь не використала послуги швидкої допомоги, на одинадцятому – думала про те, що вже половина, і повертатися не варто, бо не знаю дороги назад, а грошей на проїзд з собою немає. На п’ятнадцятому – захотілося просто йти, але дала собі обіцянку зробити це після фінішу, на вісімнадцятому – я відчувала, як згоріли мої плечі, як скоро досягнення цілі.

І ось мені натягують медаль фінішера. З жахливим результатом, але добігла. Жую апельсин і вкотре відчуваю, яке цінне життя. Відчула й бігом у фонтан охолоджуватися.

Приїхали дівчата, і ми пішли святкувати. І фініш, і хороший відпочинок, і вдало розіграний “девичник”.
Чи чекати тепер привітань, коли справжнє весілля буде?