Крим-2013

Автор: Яна Опарій

Час на прочитання: 5 хвилин

У категорії: Stories з України


“Коли тобі дев’ять днів підряд на голову ллє дощ або сипле сніг, а обмотані пакетами ноги не встигають висихати, коли їсти часник жменями на сніданок і вечерю стає єдиним порятунком від хвороби, коли ночі в снігу під одним тентом замінюють твоє ліжко, починаєш хотіти додому, а повернувшись, воліти назад у ліс”.

Знайшла записи в своєму щоденнику за 2013-ий рік і аж пішла чаю заварити.

У березні 2013-ого снігу насипало стільки, що між містами не курсували автобуси, тільки потяги. Температура сягала в середньому двадцять градусів морозу, у школах був карантин, і, хоч календар вказував на початок весни, люди не дуже воліли сунутися на вулицю. У новинах попереджали про аварійні умови на дорогах і застерігали від морозу, а ми з групою відчайдушних їхали потягом у Кримські гори. «Чи я не забула другу пару взуття?» – думала й сьорбала чорний плацкартний чай, огидніший за погоду.

Квитки були куплені за місяць до виїзду. Синоптики обіцяли в ці дати плюс двадцять і без дощу. Обіцянки-цяцянки. Ближче до від’їзду термометр показував в середньому вісімнадцять-двадцять два градуси морозу. Відміняти поїздку ніхто не хотів, сподівалися, що в Криму все таки тепліше. Тим паче, їжу вже закупили, оснащення зібрали, відпустки підписали. Хоч і не засмагнемо, а їхати треба.

Сімферополь. Село Перевальне. Ліс. Звідси почалися мої бентежні дні й ночі в Криму.

Кримські гори на час походу. Фото автора

Страшенно мокро, холодно й купа снігу з багнюкою. Лише капітана нашого корабля не покидав оптимізм:

 – Відтепер наше гасло “Вижити будь-якою ціною!”

Хто не знав жартів Сашка, захотів піти й купити квиток назад додому. Та до жартів швидко почали звикати, бо цікавило, чим же це все закінчиться. А Сашко єдиний знав маршрут.

У групі нас було близько тридцяти людей і стільки ж наплічників. Серед присутніх я знала тільки кількох людей, і вони теж похнюпились. Так, це були перевірені й затяті походами сміливці, але дощ капав на голову всім однаково.

Урешті рушили.

Збираємо дрова на багаття. Фото автора

Ішли довго. Кожен день ішли довго. Зупинялися на обідній легкий перекус і на нічліг. Їли добре, щоб мати сили йти. Щоб спати, шукали сухі дрова, розпалювали багаття, аби сніг хоч трохи розтанув, стелили карімати, і в спальниках тулилися одне до одного.

На тому ж багатті готувалася їжа, а біля нього – сушили на дерев’яних паличках взуття, шкарпетки й гріли ноги.

Засніжені чоботи в Криму. Фото автора

Перший день здавалося сталося якесь непорозуміння, і ми ще можемо його виправити.

На другий день – усвідомлення того, що це не фільм про печерних людей, а наш омріяний похід теплими весняними горами.

На третій день – мене бентежили мої ноги, які зовсім не сохли. Я вже не думала, чим цей похід закінчиться, і яким будуть його наслідки. Проте, у мене з’явився ще один запах життя. У кожної людини вони свої. До тих пір це були – запахи щойно скошеної зеленої трави, ранкової кави, запах квітучих каштанів і бузка, бабусиних пиріжків, запах нових газет або книг, а тепер додалося поєднання диму від багаття із запахом каші в казані. Саме в поєднанні. І саме під час споглядання на гори.

– Будемо змінювати маршрут, бо погодні умови не дозволяють рухатися за планом, – казав до нас Сашко, коли ми щоразу повертали на засніжені не протоптані стежки.

Кримські гори. Похід. Фото автора

Ніхто з нас не питав про той маршрут. Чи то так довіряли, чи так було байдуже.

На четвертий – уже хотілося фотографувати красу, яку почали помічати крізь дощовики й заліплені снігом очі. Вдавалося залишати на якийсь час свої думки про «все погано» і «скільки б хорошого я зараз робила вдома?»

П’ятий день – заряду в телефоні ставало менше, вистачало на повідомлення «Мамо, жива. Ідемо далі». Уночі вже не прокидалася від холоду. Звикла.

Останні дні я не відчувала ні холоду, ні вологи, тільки психологічно накривало від постійного дискомфорту. Повна безпорадність. Щось схоже відбувалося зі мною колись в Барселоні.

Один хлопець не витримав, зійшов з маршруту й пішов шукати ближчої дороги. Не знаю, чи він хоч повернувся додому.

На дев’ятий день пригріло сонце – і в думках стало світліше. Останній день походу. Вчасно. Ми спускалися до села біля підніжжя гори.

Як і обіцяв Сашко, похід нам запам’ятався. Водоспад  Джур-Джур. Хапхальський заповідник. Демерджі-яйла з Долиною привидів. Безперечно, Крим  – прекрасний.

У поході. Крим 2013. Фото автора

Після походу в мене з’явилося кілька правил. Перед кожною тривалою поїздкою:

  • сказати все найважливіше своїм близьким,
  • віддати борги,
  • не заводити песика чи кота,
  • не брати кредиту,
  • не записуватися на курси танців,
  • не обіцяти нічого суттєвого, наприклад, повернутися. Жарт.