Берліна завжди мало

Автор: Яна Опарій

Час на прочитання: 8 хвилин

У категорії: Stories з Європи


Перша ночі. До польсько-українського кордону залишалося півгодини. Будить мене водій автобуса, в якому я поверталася в Україну, і каже:
– Виходь і сідай он в ту машину, що перед нами на аварійці стоїть.
Сонна, до кінця не розумію, що відбувається, беру ковдру, паспорт і пересідаю в стареньку “ладу калину”.

Молодий хлопець переляканий на мене дивиться. То на мою ковдру в руках, то на мене.
– Це всі речі? – питає здивовано.
– Усі.
– У тебе хоч наркотиків немає?
– Ні, тільки ковдра і паспорт, – кажу йому й розумію, що вигляд у мене зараз взагалі непереконливий.
– Таможня покаже.
Прикордонники подивилися машину, запитали, звідки їдемо, ми щось відповіли. За мої речі, на щастя, не запитали.
Переїхали кордон, висадив мене хлопець на першій заправці чекати автобуса, а сам поїхав до Івано-Франківська, звідки був родом.
Ніч видалася темна. Де б це я ще з ковдрою постояла, як не посеред поля біля дороги?Обкуталася, стою рахую зорі, потім рахую різницю між ціною на бензин в Україні й в Польщі. Офігіваю.
А поблизу ні душі. Тільки працівники заправки у вікно поглядують. Що воно за примара посеред лісу без машини й речей?

Олександр єдиний, хто погодився на вмовляння водія перевезти мене через кордон. Справа в тому, що до туристичної групи, яка їхала з Києва в Берлін, я підсіла в Польщі. Тур оплатила повністю, тому ніхто не був проти. На зворотньому шляху я мала повертатися з ними в Україну, а координктор про це забула, водіїв не попередила, і не знала, що туристичні автобуси можуть втратити через це ліцензію й право в’їзду в ЄС. Бо на кордоні при в’їзді зазначена одна кількість пасажирів, а виїжджає – інша. І це був пункт без можливості перетину пішки.
Водії не захотіли ризикувати.

– Не хвилюйся, мала, посеред дороги тебе не кинемо! – каже водій з вусами й великим животом.

Переважно, усі водії, які мені зустрічаються, так виглядають. Їх чи беруть на роботу за специфічними критеріями.
Поки я спала на першому сидінні, водії періодично зупинялися, тормозили попутні автівки й просити їх водіїв перевезти одну дівчину через кордон. Бідолашний Олександр єдиний, хто погодився на цю авантюру, усієї історії він не знав, просто злякався водія й погодився допомогти. А, якби я неадекватна була?
Отак, я перший раз поверталася з Берліну через Польщу в 2014-му році. Другий раз поїздка в Берлін видалася менш стресовою, але більш цікавою.

Євро й бати – правда ж, схожі?
Фото автора

Почалося все з того, що я прилетіла, вирішила купити квиток до міста, а виявилося, що, коли збиралася вдома нашвидкоруч, замість євро взяла тайські бати.
Дивиться на мене цей німець, що продає квитки й каже “найн, найн”. Звичайно, найн. Кому тут потрібні бати з нікудишнім курсом. Обміняти їх на копійки було шкода.
Посміялась з себе й давай шукати інші валюти в своїй торбі.

Давно практикую два гаманця: одним користуюся на території України, іншим – закордоном. У другому завжди є різні монети, валюти, що рятують у таких випадках, як зараз. Знайшла п’ять злотих, обміняла й якраз вистачило на квиток до міста.

До Берліну приїхала я на форум, який зібрав молодих людей з України, Німеччини й Польщі. Люблю подібні зустрічі, бо на них всі хочуть допомогти українцям. Так кажуть.

Учасники форуму “Молодь в Україні”.
Фото автора

Тема про активність молодих людей трьох країн, кому, чого і в кого треба повчитися. Від дев’ятої до шостої – усі мудрували, як активізувати українську молодь, які інформаційні ресурси створити, щоб її мобілізувати, які програми обміну потрібні, щоб мотивувати молодь до дій, як показати закордон сільським дітям і так далі.
На підсумковій панелі одна дівчина не витримала:

– Я не розумію, чому ми повинні в когось вчитися, коли європейській молоді вкрай треба повчитися у нас? Сама я з Івано-Франківська, але живу в Німеччині й працюю з німецькою молоддю, і з цією пасивністю зустрічаюся кожного дня, а українська молодь постійно щось робить корисне й варте уваги. А взагалі дякую за захід. Непогано було зустрітися.

Завжди добре, коли є кому пожалітися й похвалитися. От, такі заходи й існують. А після них – продовжуєш робити те, що вважаєш за потрібне.
Статистика заступника міністра молоді й спорту України Олександра Яреми показала збільшення учасників молодіжних програм обміну серед українців. Збільшується з кожним роком й показник еміграції до країн Європи. Після виступу за регламентом – коментарі й питання.

– Пане Олександре, а коли міністерство молоді й спорту припинить ігнорувати спільноту ЛГБТ? – слово взяв представник цієї спільноти.

Уперше побачила настільки аргументований і переконливий виступ гомосексуаліста. Хлопець зірвав овації, а пан Олександр обіцяв розглянути проекти ЛГБТ-організацій.

Корисним у подібних форумах я вбачаю можливість українським громадським організаціям побачитися й поспілкуватися, у першу чергу, між собою. А тоді вже – перспективи співпраці з іноземцями.

Кава-брейк. У неформальній обстановці народжуються більш цінніші розмови. Можна покреативити й придумати цікаві штуки. Кому цікаво які, можу якось розповісти.

Форум проходив у червоній ратуші біля Берлінської телевежі. Недалеко від центру, тому краще, ніж прогулянки з подругою студентства по вечірньому місту й бути не могло.

Люблю приїжджати в міста, де в мене є знайомі. Не просто знайомі, а яким твій приїзд нагадує “добрые былые времена”.

Я і Наталка в Берліні. Фото автора

З Наталкою я дружила, коли ми вчилися на журналістиці в Сумах. Ми були одними з небагатьох фанатиків нашої “джоб”, оскільки практично з першого курсу практикувалися в місцевих ЗМІ.
Разом робили життя в універі яскравішим і завжди розумілися. Цього було достатньо, щоб по чотирьох роках, зустрітися й сміятися з того, як нас життя покидало.

– Ти бачила, – кажу, – у вас тут зайці в парках і по дорогах бігають? В усіх білки, а у вас – зайці.
– То ще нічого. Ти б бачила мене, коли я вийшла якось з метро, а переді мною лисиця. А може й кабан бути. То вже як пощастить.

До захисту тварин в Німеччині ставляться з особливою увагою й можливістю виписувати великі штрафи. Тут кожне дерево й кущик пораховані.
Повернулася в готель уночі. Усі вже спали, крім делегації українців.

Пожежники в готелі Берліну.
Фото Сергія К.

О другій ночі починає щось дуже пищати. Відкриваю очі, з переляку клацаю телефон, планшет. Але ні, це не будильник. Підриваюся до управління вентиляторем, світлом. Не допомагає. Виходжу в коридор – і розумію, що пищить ввесь готель. Люди повибігали із номерів і не знають, що робити. Хто не перший раз в подібній ситуації, швидко зібрав речі й вибіг з готелю. Евакуація тривала довго, так як люди не розуміли плану дій. Нагадало пробну тривогу в школі, тільки завчасно непідготовлену.

Приїхали пожежники. Вимкнули пищалку й усі пішли спати.
Виявляється, хтось дуже любить палити в кімнаті.
І цей хтось – як і думала, українці. А чого його берлінське свіже повітря задимлювати?

О шостій ранку продзвенів уже будильник.

– Dzień dobry! – привітала мене зранку полька, що прибирала кімнати готелю.

У Німеччині багато поляків. Працюють вони так, як українці в Польщі. Тяжко, а часами – ще й на чорно. Прибирають у готелях, обслуговують у ресторанах, працюють на будівництві.

Пробіжка  по Берліну – це божественно. Півтори години по всьому центру – як добре жити!

Берлінський кафедральний собор.
Фото автора

Місто ще спить, сонце сходить, відомі місця не обліплені туристами, кав’ярні зачинені, транспорту практично немає. Мммм…
Щоб побачити всю красу столиці Німеччини, треба бігати два місяці кожного дня по дві години. Приблизно вирахувала. Хоч бігуни тут бігають як удень, так і ввечері, але рано-рано їх помітніше.

Телевежа, ратуша, собори, музеї – усе дрімає, і пробудиться десь о восьмій у будній, а у вихідний – о десятій.
Мала б мотор і крила, злетіла б.

Рейхстаг і я. Фото автора

Берлін – місто несподіванок і зустрічей. Місто для бігунів, для відпочинку. Місто для роботи. Місто природних творінь Бога. Місто достатку й стабільності. Берлін емігрантський. Берлін зелений і мистецький. Роверовий і свіжоповітряний. Історичний і незабутній. Берлін і життя.