Автостоп замість ліків: містичний Порту

Автор: Яна Опарій

Час на прочитання: 6 хвилин

У категорії: Stories з Європи


Другим за розміром містом Португалії, і другим містом моєї подорожі автостопом було Порту. Містичне, загадкове й повне несподіванок. Саме тут спроектований міст відомим інженером і архітектором Ейфелем (той, що спроектував і головну вежу в Парижі). Саме тут винайдено портвейн. Тут жила й творила авторка книг про Гаррі Поттера. Тут найкрасивіший вокзал у світі й, як на мене, наймістичніші вулиці й архітектура.

Річка Дору. Фото автора

Потрапивши в Порту після Лісабону, здавалося я опинилася в іншій країні. Усе тут відрізнялося від столиці Португалії. Вузькі вулиці, високі будівлі, креативні й міфічні споруди…
У Порту я зустріла свого знайомого, тому невелика екскурсія мені була гарантована.
Богдан показав книгарню, яку Джоан Роулінг відтворила на сторінках “Пригод Гаррі Поттера”. Вхід до книгарні в 2014 році коштував два євро, але якщо купуєш там книгу, то платиш за неї на два євро менше. Сфотографувати всередині будівлю не вдалося, але є фото книгарні в інших джерелах.

 Багато образів Джоан Роулінг втілила в свої романи з вулиць старого Порту. Також письменниця взяла від португальських студентів форму для своїх героїв – чорний довгий плащ.

У Порту багато парків, цікавих споруд і монументів.

На вулицях Порту. Фото автора

Розташувалося місто на березі річки Дору, що впадає в Атлантичний океан. Саме там я планувала скупнутися, бо давно мріяла, бо брала купальник, бо риба.

Вам знайоме відчуття, коли дуже хочеться спати, але від бажання все встигнути, не можеш собі дозволити зімкнути очей? От-от. Та спати в новому для мене місті було небажано, оскільки Богдан поїхав у справах.

На березі Атлантичного океану. Фото автора

Трамвайчиком доїхала до пляжу. Кинула торбу й зависла. Таке неймовірне відчуття влади з’являється, коли стоїш на березі Атлантичного океану й бачиш, як води ріки й океану зливаються воєдино. Нікого поруч. Тільки ти, невідомість й океан. Бурхливий, безстрашний і холодний. Настільки, що ледь зуб на зуб попадає. Та після зимового Балтійського моря мені вже було звично. Не так збадьорила португальська смачна кава, як метрів десять кролем на спині, після чого спати перехотілося.

Звільняєшся від напруженості, обмеженості й смутку. Стає вільніше дихати. З хвилею припливає енергія, відчуття свободи, яку не можеш нікому передати, а так хочеться її охопити, затиснути в обіймах і довго ділитися з іншими. Аж поки не відчують усі, кому вона так потрібна.

Дорого коштують моменти, коли невідомо, де почнеться й як закінчиться твоє завтра. Сьогодні, вчора чи ніколи. Плани на найближчий тиждень не обдумуються, бо їх немає. Час зупинився. Приблизно відомо, що початок вересня.

Я не знала, коли виїду з Порту, але напевно розуміла, що далі такий спокій не передбачається. Коли чекала на зупинці на щось до центру міста, підійшов хлопець з дівчиною.

– Znasz polski? – питає.- Знаю, – кажу йому.

Розмова зав’язалася через мою торбу, яку розмалювала власноруч. Хлопець побачив на ній напис польською мовою “ryba”, що означало “риба” й вирішив, що я з Польщі 🙂
Так я знайшла, з ким буду подорожувати далі. Ця пара наречених своєю автівкою обїздили вже майже всю країну й поверталися додому. Ось так, маленька торба визначила мій подальший маршрут. А ще кажуть знаків не буває. Через п’ять зупинок ми попрощалися, а наступного дня мали зранку виїхати з Порту.

Церква Карму в Порту. Фото автора

У центрі міста стоїть церква Карму, два приміщення споруджені в одній будівлі. Одне з них – раніше вважалася для багатих, інше – для бідних. Відповідно архітектура всередині відрізняється. 
Присіла на кілька хвилин відпочити на лаву, але під звуки органу закривалися очі… Чому б це? А, бо друга доба без сну. Музика уколихувала. Тепер я знаю, що сниться в святих місцях.

У церкві Карму. Фото автора

А снилося, як стою на мітингу й кричу, щоб Порту зробили столицею Португалії, а Гаррі Поттера її президентом. Зібрався натовп. Галасують, махають руками. Не знаю, чим усе закінчилося. Прокинулася від того, що мене хтось тіліпав за плече, оскільки я вкрай знахабніла й випростала ноги на прохід. Проспала я близько години. Орган уже не грав і людей стало менше, мабуть, збиралися зачинятися.

Знову зустрілися з моїм знайомим Богданом, який показав мені не тільки місто світанкове, а й вечірнє. Заворожує. Пораджу романтикам, сентименталістам і фанатам Гаррі Поттера.

Спробували найсмачнішу національну страву “франчезіну” й погуляли старим містом з видом на міст Ейфеля.

Португальська “франчезіна”. Фото автора

Наступного ранку я попрощалася з Порту й разом з новими польськими знайомими поїхали в Monte Real, Caldas da Rainha, Torres Vebras.

За проханням викинули мене на автозаправці під Лісабоном. Добре, що взяла шапку й куртку, бо осінь уже відчувалася, за містом дуло з усіх сторін.

Тут я осягнула ще одну істину для автостоперів: подорожуйте в країни, мову яких ви знаєте, або, де знають англійську. У Португалії мало хто користується англійською. Підозрюю, що португальцям, як і французам, вона не потрібна.

Мої спроби знайти спільну мову виглядали приблизно так: або від мене розверталися й просто йшли, або відповідали португальською, довго розказуючи щось з емоціями, потім я не витримувала, повторювала англійською питання, знову отримувала монолог португальською, розверталася і йшла. Якось наздогнала мене жінка, щось говорила португальською, я ще кілька хвилин дивилася на її рухливі брови, уста, очі, часами ніс, знову поверталася й ішла вже швидшим кроком.

Оскільки по дорозі від заправки до Лісабону ніхто не зупинявся, я просто йшла. Тоді вперше за п’ять днів моєї подорожі я освоїла друге правило автостопера: не подорожуй сам! Не тому, що небезпечно, а тому, що інколи хочеться просто поговорити.

На вокзалі в Лісабоні. Фото автора

Сто метрів переді мною на автостраді, де зупинятися не можна, утім, як і ходити, притормозила чорна “беха”. Вийшли чоловік і дівчина, одягли відсвічуюючі желети й рухалися в мою сторону. Ці теж не знали англійської.

Автівка була забита людьми, але одне місце лишалося для мене. Знову мовою жестів домовилися, що мене підвезуть до вокзалу, звідки можна виїхати будь-чим.

В усіх незручних ситуаціях я уявляю, як могло бути гірше. Тоді страх минає сам по собі. Подорожуючи відчуваєш себе відданою природі, Богу, долі, та кому завгодно, тільки не собі. Бо твої сили – ніщо в порівнянні з небесними.

Продовження історії в Іспанії незабаром…