#Автостоп #Аеропорт #Барселона

Автор: Яна Опарій

Час на прочитання: 6 хвилин

У категорії: Stories з Європи


Паски безпеки пристебнуто. Стюардеси зайняли свої посадкові місця. Літак починає набирати швидкість, розганяється по злітній смузі. От уже розправив крила. Усі напружені, бояться дихнути. Жінка з дітьми молиться.

Починає трясти – і за секунду літак відривається від землі. Успішно злітає. Фух – видихають пасажири. Стюардеси починають перевіряти, чи нічого не забули: про відключення гаджетів сказали, інструкцію провели, паски перевірили. Наче все окей. Таки ні, забули! Мене забули.

Тріумфальна арка в Барселоні. Фото автора

Відкрила журнал і випадково натрапила на статтю від білоруски «Як приїхати на день в Іспанію і вийти заміж». Актуальненько. Концентрації вистачило тільки на заголовок. Не можу зібрати думки до купи. «Думай, люба, думай, як тобі тепер з цієї Барселони вибратися?!»

Отак в аеропорту Ель-Прат завершувалося моє четверте вересня 2015 року і, здавалося, почнеться п’яте. Хто ж знав, що в Барселоні три аеропорти, і мій виліт з того, що найдалі, у дев’яносто двох кілометрах від міста?

У цьому прекрасному місті мав успішно завершитися мій автостоп по Португалії й Іспанії. Звідси я збиралася летіти до Польщі, де я вже кілька років жила.

На виїзді з рідного міста Пабла Пікассо Малаги мене підібрав дивакуватий хлопець і довіз прямісінько до рідного регіону Сольвадора Далі Каталонії. Молодий водій ледь говорив англійською й постійно наспівував отак «бумбумбарабумбум барабумбум». Впізнаєте мотив? От і я не впізнала.

О п’ятій ранку ми вже бачили готичну Барселону, виточену архітектором Антоніо Гауді. Цікаво, що надихало цього Антоніо творити такі величі магічними. Дивишся на місто – і виникає бажання сісти на мітлу, накинути чорний плащ і поганяти злих духів. Водій видався аж занадто спокійним, навіть не попрощався. Може, образився, що не підспівувала в дорозі.

Недільний ранок у Барселоні. Фото автора

 В таку рань працювали тільки кав’ярні з випічками й нічні клуби. Я вирішила шукати перше. Хоч душа просила другого.

Стою на перехресті, не знаю якому, в якій частині міста теж не знаю, запитати ні в кого, карти не маю, табличок не бачу, ні таксі, ні зупинок, ні трамвайних ліній. Самі п’ятиповерхові будинки ще із сплячими вікнами. Обожнюю ці відчуття – стає цікаво за собою спостерігати, що ж буде далі. Стою і чекаю продовження. Вирішую орієнтуватися за ліхтарями – де їх вдалечині виднітиметься більше, там, скоріш за все, є що подивитися. Так дійшла до Тріумфальної арки. Гарна і схожа на ту, що в Парижі.

Нарешті кав’ярня з випічкою. Навіть через зачинені двері від неї смачно пахне аж по той бік вулиці. Усі, хто поспішає рано на роботу, уже тут сидять, смакують свіжими круасанами з джемом і запашною кавою. У подорожах живу без правил і принципів, тому «круасан з шоколадом і американо без цукру, будь ласка».

Ну от тепер збадьорилась. Нічого зволікати. Одного дня для Барселони дууууже замало. Тому дію за традиційним планом – іти, куди дорога веде, а на роздоріжжі трошки подумати й довіритись інтуїції.

Не стану описувати, яка «неймовірна, капець яка містична, аж так неперевершена, треш яка велика, романтична, і огого яка дорога» Барселона, бо більше хочеться розповісти про такий же прекрасний аеропорт Ель-Прат, а про Барселону, думаю, Вікіпедія не бреше.

Парк Гуель в Барселоні. Фото автора

Тому коротко: вийшла з кав’ярні, пішла на північ, вулицею пристали хлопці, що виходили п’яні з клубу, пригостила їх цукерками, і накидала п’ятами, вийшла до головної площі Каталонії, сипнула монет бомжам, купила батон, йшла три квартали до парку Гуеля, якраз подумала про сенс життя, а то все якось ніколи було, аж дуже зраділа парку, потеплішало, на травці годину поспала у спальнику, розбудили крикливі іспанські діти, а, може, і не іспанські, вони всі такі різні тут, що загальної характеристики зовнішності не придумала, обійшла музей Пікассо, хоч цікавіше, мабуть, усередині, та не було на це часу, сіла на метро, поїхала до футбольного клубу «Барселона», а там порадував найбільш відвідуваний футбольний музей у світі територією 3500 м2, пішла скупатися в Середземному морі на одному з десяти пляжів Барселони, знову поїхала в центр, обійшла його двічі, поки натрапила на Храм Святого Сімейства, затрималася, заворожує, час їхати в аеропорт.

Музей футбольного клуба “Барселона”. Фото автора

У гаманці залишилося 40 євро. Приїхала я за три години до вильоту. Вирішила уточнити в інформаційному бюро, де буде реєстрація. А вона каже: «Sorry, your flight not from here, just from another airport. It is three hours from here». Пам-пам.

Теоретично я могла з цього приводу не засмутитися, якби мала готівкою чи хоч на карті 300 євро на літак до Варшави, який вилітав через три години. Але ж ні! Маю тільки 40 євро, і в мене немає жодного знайомого в Барселоні, телефон не в роумінгу, до Інтернету доступ відсутній, завтра о десятій ранку треба бути на конференції журналістів у Гданську, куди я за два місяці подала заявку, і, що найцікавіше, про мою подорож ніхто не знає, ані батьки, ані друзі. Нічого, швиденько думаю, ось організатори побачать, що я не приїхала, і почнуть бити на сполох. І що? Як вони дізнаються, де я?

Спало на думку заробити грошей на місці, але залишалось півгодини до реєстрації. Нереально. Усі спроби знайти готівку виявилися марними. На найближчий літак я запізнилася.

Барселона, звичайно, красива, та залишатися в ній поки що я не планувала. У кого може бути моя копія закордонного паспорту? У Богдана! Давай просити цю жінку в інформбюро, щоб дала мені зателефонувати. Каже, зі службового не можна. Довелось трохи похникати, а це ніколи не підводило. Зачасту, жіночі сльози – дуже дієва зброя у будь-яких ситуаціях. Дала вона мені свій приватний мобільний, я подзвонила знайомому з Португалії, з яким навчалися разом в Україні чотири року тому, уже не згадаю, за яких обставин я надсилала йому свій закордонник. Попросила купити квиток до Варшави. Найближчий був наступного дня о шостій ранку. Ось так мене Богдан врятував від Барселони.

В інтернет-кафе, де хвилина коштувала 10 євро, я швидко роздрукувала квиток і написала організаторам конференції, що трохи запізнюсь. Спала я до четвертої ранку в спальнику біля другої колони з групою людей, не схожих на бездомних, бо з класними спальниками й рюкзаками, мабуть, туристи, а, може, й багаті іспанські бомжі. Вперше в житті мені було так байдуже, з ким спати.

Добре Вуді Ален у своєму фільмі «Вікі. Крістіна. Барселона» підмітив:

«Треба насолоджуватися життям, знаючи, що ніякого сенсу в ньому немає».