“Москва слезам не верит”

Автор: Яна Опарій

Час на прочитання: 6 хвилин

У категорії: Інші історії


Не завжди подорожі закінчуються добре, і не завжди отримуєш від них задоволення. Та хтось зверху знає за тебе більше, де й навіщо ти маєш бути. Два роки тому на московських вулицях я бачила кілька невеликих мітингів проти війни, українську книгарню й пусті очі. 

Троє кремезних чоловіків сиділи навпроти й жбурляли в мене оцінюючим поглядом. І трохи зверхнім, що виходило у них краще. Може, це через костюми, які змушують людей до вдавання з себе поважних. Один з них був товстий, другий, як сіда волосина, що, здається, щойно в мене з’явилася, а в третього, видно, закінчувався річний абонемент в спортзал. Можна було б сказати, вилеті Атос, Партос і Араміс, так що ж казати, якщо не мали ані капелюхів, ані сабель, ані коней. Поводили себе, наче впіймали велику рибу, яка от-от від них вирветься. Та вигляд мали не такий, як у мого дядька, коли рибу ловить, не радісний, а суворий, бо така робота, ставити бездушні питання.

Сиділи польські мушкетери за столом, не відводячи від мене очей, перекладали папірці, наче щойно випечений хліб на конвеєрній смужці. Стілець пітнів під моїми сідницями. Захотілося скласти праву ногу на ліве коліно, як це завжди роблю, коли приховую хвилювання, але в спідниці я не могла дозволити собі такої розкоші. Ні собі, ні їм. Не відволікати ж цих «курносиків» від поважної розмови.  

– Пані Йоанно (ніяк не второпають, що маю інше ім’я), у вашій роботі використані оригінали радянських і сучасних російських газет. Де Ви брали матеріали для дослідження? Навряд чи в Польщі…


Москва. Фото автора

Москва. Метро Любліно. Макдональдз. Одинадцята вечора.

-Мы скоро закрываемся, – високий, явно не слов’янської національності чоловік з віником в руках повис наді мною й чекав у відповідь на зразок «угу, знаю» або щось подібне.

У кафе, ресторані, чи що воно таке цей Макдональдз, щойно перестав ловити вайфай.

– А Вы не знаете, где здесь ближайший хостел? – питаю й розумію, що відкрито нариваюсь на розмову.

Прибиральник кілька хвилин роздивлявся мене й мій рюкзак.

– Туристка? Акцент у Вас не московский. Здесь такой район, что вряд ли что-то найдете.

Я знала, що найближчий хостел за чотири станції звідси. І метро ще працювало, і гроші на таксі були. Та я вирішила продовжити розмову.

– А что с интернетом?

Прибиральник кинув віник, попередив, що повернеться через десять хвилин і побіг на перший поверх.

Останній поціновувач фастфуду в цьому приміщенні дожував, назву це, «котлету» й залишив сусідній столик.

Занотувавши кілька речень на папері, я теж зібралася йти до виходу. Аж тут з’явився прибиральник з підносом у руках, мав картоплю по-селянськи, бургер і дві кави.

-А вот и я! Взял перерыв, чтобы можно было пообщаться. Вы в Москве впервые?

Кава! Те, що треба! Втомилася за ввесь день, а спати було зайвим.

-Угу. – Цікаво, дискутуватимемо чи сваритимемося.

Чоловіка звали Ваграм. П’ятдесят шість років. Вірмен. До Москви переїхав з родиною після розпаду Радянського Союзу. У минулому бізнесмен, відкривав магазини одягу в чотирьох країнах. Люди одягалися, а Ваграм не знав, що таке бідність. На той час уже мав двох хлопчиків і двох дівчаток, а також машину й будинок.

Коли в Росії почалася криза, бізнес полетів коту до бубеничків. Усе довелося продати. Щоб прокормити сім’ю й орендувати квартиру, вдень Ваграм ремонтує машини, а вночі підробляє тут. От такі перипетії.

-А Вы, наверное, из Беларуси? – чоловік ковтнув кави й дав зрозуміти, що тепер моя черга розповідати.

-Ні. Я – українка.

Помітила, що чоловік почав підбирати слова.

-Давно не общался с украинцами. У меня родственники в Винницкой области живут. Тысячу лет их не видел. Какими судьбами?

-Я на несколько дней приехала. По делам.

На годиннику була перша ночі.   

– Вот и здорово! Тогда он Вам Москву и покажет, а то, если честно, я и сам много, где не был. Кремль, «Третьякову» все знают, а вот что-то особенное, увы … не подскажу. Парки у нас красивые, это я наверняка знаю! – Чоловік підвівся. – Вы себя берегите, Москва бывает неприветливой.

День прогулянки по Москві – і відчуття, що я застрягла в машині часу між кількома епохами.

Тут і радянський авангард, і сталінський ампір, і масова житлова архітектура, і «паперова». Тут і серп, і молот. Тільки морозиво не по дев’ятнадцять копійок.

Між радянських, добре збережених споруд, шматками пробиваються сучасні. Той самий «Москва-сіті», діловий центр з шести хмарочосів. Якщо поглянути на нього з оглядового майданчику, наче й не Росія, у поєднанні із сталінською висоткою щось варшавське нагадує.

Совок, совок, совок, «Старбакс». Совок. Зелений парк. Совок. Кремль. Усе пронизане казкою Олександра Пушкіна про мертве царство і сім богатерів “Ветер ветер, ты могуч, ты гоняешь стаи туч”.

Успенський собор. Фото автора

Враження від міста рятують православні храми. У хаосі й столичному русі створюють певний затишок. Москва – перше місто, де я побачила такий різновид сакральної архітектури.  Успенський собор, Храм Христа Спасителя, Собор Святих Петра і Павла, Церква Великого Вознесіння, Архангельський собор – і в кожному є щось заворожуюче. Цікаво, чи багато прихожан в них молиться?

Відвідала музеї Станіславського, Булгакова, Маяковського (будівля була на ремонті). Натрапила на українську книгарню на вулиці Арбата. Трохи здивувалася. (фото в альбомі нижче)

Зустріч зі знайомим планувалася в парку Горького біля головного входу. Туди я вирішила дістатися тролейбусом.

-А где купить билет? – зайшла в тролейбус, запитала й оглядаюся.

Поруч не було ані компостерів, ані кондукторів. Чоловік дивиться на мене й не може зрозуміти, чи слабоумна чи іноземка. Якби англійською говорила, а так російською. Значить, думає, перше. 

-Билет нужно купить у кондуктора, а потом закомпостировать в том автомате.

Довелося сісти біля цього чоловіка. Цікаво, дискутуватимемо чи сваритимемося. Розмова почалася з “Ви звідки?”, кульмінацією стало обговорення українського телебачення, а закінчилось усе тим, що Європа винна у війні. Очевидно, про погоду зі мною  тут би ніхто не заговорив. Наостанок чоловік запропонував допомогу, хотів провести до парку. Відмовилася, побажала свідомого й вийшла на зупинці.

По дорозі до парку хотілося проблюватися, чи від людей, чи від кількості політики на моєму язиці, чи від життя в цілому.

Знайомий не запізнився. Ми прогулялися по ідеальноасфальтованій набережній парку Горького.

Він передав мені папку з газетами свого діда. Не вистачало одного документу, якій міг би повернути моє дослідження на 180 градусів.

-Дід не знайшов його, – прозвучало якось засмучено.


Варшава. Той же кабінет. Ті ж мушкетери.

-Газети я привезла з Росії, – а сама думаю про той папірець.

Чоловіки переглянулися.

Крім газет, Пані використовує інтерв’ю відомих людей. Ви спілкувалися з тими, про кого пишите? Чи інтерв’ю взято з газет?

Перед очами постала зустріч з російськими активістами. Тільки вже в іншому куточку Росії. Як зараз пам’ятаю.


Санкт-Петербург. Вокзал. Спрага. Негазована вода. Прибула з Москви потягом.

(продовження в наступній публікації…)